Аґнєшка вирвалася з кабінету, лице пашіло злістю й ненавистю, вона стискала кулаки й голосно лаялася. А потім почалася осінь, ненависть перегоріла, натомість з’явилися паростки безпорадності. Аґнєшка тикалась, мов цуценя носом, у клітку, до якої сама себе посадила, намагаючись відтворити в собі давно забуті образи, пов’язані з почуттями. Пілсудський незадоволено дивився на хазяйку й багатозначно мовчав, коли вона годинами просиджувала перед монітором, дивлячись на порожній аркуш документа. Їй не писалося.
Тоді Кохановська вирішила моделювати ситуації. З листопада в її житті встигли промайнути затуманені постаті Марека, Збишека, Алєксандера, Томаша і навіть Кароліни. Потім з’явилися кілька безіменних силуетів, жоден із яких не тримався біля неї більше трьох днів. Ні чоловіки, ні жінки не могли розбудити в ній нічого такого, що тривало довше кількох хвилин, і Кохановська занурилася в глибоченну депресію. Аґнєшка перестала нормально засинати, і довелося почати пити снодійне, кількість модельованих ситуацій росла майже в геометричній прогресії, але робилося це вже з відчаю і впертості. Рідко хто тепер досиджував із нею бодай вечір, і вона, залишившись сама біля шинквасу, напивалася так, що до свого помешкання знаходила потім дорогу далеко не одразу.
Остання на поточний момент спроба — Гжегож — виявився доволі начитаним і обізнаним чоловіком. Гжегож читав її книги і, хоча й не був у цілковитому захваті, відгукувався про зміст доволі схвально. Вони проговорили декілька годин про її творчість, їхнє місто, його роботу та сім’ю і ще купу всяких інших речей. Вони переспали першої ж зустрічі, потім було декілька побачень, під час яких Аґнєшці здавалося, що їй шкіра тріскається від дотиків, а з розломин сочиться густий і пахучий сік, і одного вечора вона не зуміла встояти перед ніжністю, підкріпленою досвідом. У ній почало зароджуватися неясне передчуття чогось справжнього, але тут він запросив її на вечерю, на якій, відпиваючи дороге вино з фужера, повідомив, що їм краще не бачитися більше, бо все, що, на його думку, могло відбутися між ними, вже відбулося.
Кохановська у відповідь мовчки показала йому середній палець і, кинувши в його напрямку бокал із залишками вина, залишила ресторан. Кришталь розбився й розсипався скалками по підлозі, Гжегож сидів, мов обпльований, а Кохановська йшла вулицею, готова розридатися від безнадії.
Це був вечір перед Різдвом, поляки святкували на повну, і вона довго не могла пробитися крізь тлум на Ринку Старого Міста. Поки Аґнєшка штурмувала виходи з площі, у неї відбулася розмова з Богом. Не розмова навіть, а монолог. Кохановська подумки просила про допомогу, благала послати їй нормального мужика або хоч підказати вихід із цієї ситуації. І чи то святковий настрій мав Бог, чи обставини так склалися, але Кохановську на виході з Єзуїтської збив хлопак, який слідом за цим розповів свою не надто веселу історію.
Бог відреагував оперативно і влучно, а таке стається не надто часто. Тому Аґнєшка вхопилася за цю соломинку якнайміцніше, аж сама собі здивувалася. План склався в її голові, ще поки вона заводила машину, а коли Роман, хоча й зі скрипом, але погодився на нього, їй здалося, що крига скресла і тепер усе має бути як треба.
Зараз Кохановська вела його до свого улюбленого бару на всій Празі, який носив довгу претензійну назву, позичену з картини Сальвадора Далі, але коротко називався «Сон». Ну, або «Сон бджоли», кому як більше подобається. Вони йшли подвір’ями й вузькими провулками, Аґнєшка вела Романа найкоротшим шляхом, а він уже трохи впізнавав місця, де ходив лише сьогодні вранці з Оленою. Прага сподобалася йому з першого погляду, а зараз стараннями Аґнєшки він бачив її не з фасадів будинків, а зсередини, з усіма недоліками й перевагами, і мимоволі ставав свідком хиткості й тендітності, багаторічної втоми й слабкості, які могли викликати лише турботу й ніжність. Роман згадав, що приблизно такі відчуття в ньому будила Оленка на початку їхнього знайомства: понівечена обставинами краса, яка гіпнотизує й притягує до себе. Він дивно почувався на Празі — у своїй тарілці.
Нарешті вони проломили тілами пружну стіну снігу й пірнули до подвір’я, де в глибині стояло кілька груп молодих людей, неголосно розмовляючи. Аґнєшка, не зупиняючись, пройшла повз них, привітавшись із кимось і взявши Романа за руку. Він відчув на собі погляди, від яких стало ніяково. Долоня Аґнєшки була холодна, і Роман стиснув її міцніше своєю теплою, на що Кохановська здивовано обернула голову, але, нічого не сказавши, протягла його крізь браму до наступного подвір’я, значно меншого, зі столиками і стільцями, складеними під стінкою й заметеними снігом, відчинила двері й потупотіла сходами нагору. Роман слухняно пішов за нею, чіпляючись ледве не за кожну сходинку й матюкаючись про себе, але зрештою подужав і слідом за Аґнєшкою вивалився в зал, обставлений канапами й кріслами. «Атмосферне місце», — майнула в нього думка.