— Якось ти однобічно на це дивишся, сухо. Занадто математично для письменниці, тобі не здається? До речі, а хіба та сама прив’язаність і все таке інше — не складові кохання?
— Мені ближче розуміння кохання як швидкоплинного явища. Ось так — перетнулись, закохались, розкохались.
— Та ну, дурня. А крім того, ти ж маєш знати, що криві лінії можуть перетинатися безкінечну кількість разів, правда?
— Правда. Оце, напевно, і є кохання, коли ви не заважаєте одне одному розвиватися кожен у своєму напрямку й регулярно перетинаєтесь, аби закохатися знов. Думаю, таких стосунків існує дуже й дуже мало.
– І вони тоді одне одному не брешуть, так?
— Думаю, ні, — наморщила носа Кохановська, — у них просто не встигає визріти потреба в цій брехні.
– І все-таки мені хочеться вірити, що існує багато-багато людей, чиї криві сходяться.
Кохановська підняла на нього очі, подивилася, як на дитину.
— Романе, це все так… Я тобі накреслила дуже примітивний графік. На двох абстрактних осіб. А на планеті сім мільярдів людей, і їхні графіки постійно перетинаються, — вона закреслила аркуш ще кількома десятками кривих ліній, — і більше того, всі ці лінії одна на одну впливають. Тому вірогідність, що лінії, перетнувшись одного разу, перетнуться знову наближається до нуля.
— Прикро.
– І мені прикро. Та що робити. Але маю вже про тебе першу конкретну інформацію. — Вона потяглася до нотатника і щось собі записала. — Ти віриш у кохання. Поки що.
Роман видихнув і почухав потилицю.
— Мда, оце ти мені лекцію прочитала. Судячи з твого прізвища, я розумів, що ти повинна знатися на коханні, але такі викладки… Добре, не буду сперечатися, — пошуткував Роман.
— Замовкни, не люблю цього жарту, — моментально відрізала Аґнєшка, але, побачивши, як ображено витяглося лице Романа, провадила далі лагідніше: — я про інше говорити з тобою хочу.
— Про що?
— Я ще не знаю точно, але явно не про моє прізвище.
— Гаразд, починай.
Роман розслаблено розвалився в кріслі. Їм принесли пиво, і Аґнєшка, попри його протести, підсунула йому бокал.
— Я хочу написати книгу про тебе, — повідомила вона, зробивши кілька ковтків.
— Це я вже чув. І досі не розумію, як ти можеш хотіти написати про мене книгу.
— Не те що хочу. Мені треба.
— Треба написати книгу про мене?
— Не про тебе. Узагалі мені треба написати книгу.
— Як це — треба? Я думав, книги пишуться від натхнення, а не за вказівкою.
— Коли немає контракту — так. А коли є, то писати треба. А мені не пишеться, мені важко.
— Гаразд, тобі треба написати книгу. І що? — запитав у неї Роман.
— Знаєш, за хвилину до того, як ти мене збив, я просила Бога якось підказати мені вихід із ситуації. І ось сталося.
— Я нічого не розумію, але гаразд, продовжуй.
— Я тобі вже пояснювала, там виходить непогана зав’язка. Ти в чужому місті, не знаєш мови, потрапив у біду, і не сам, а зі своєю коханою, яка, між іншим, про цю біду нічого не знає, та ще й сліпа. А тобі на допомогу з’являється дивакувата рятівниця, якій ти, вирослий у сучасному світі цинік, ніяк не можеш повірити. Це чудова зав’язка для гарної книги. Хоча який ти в біса цинік…
— На таких умовах, які ти запропонувала, я можу бути ким завгодно. Навіть комбінувати циніка і мрійника. Треба? У чому моє завдання?
— Ні в чому фактично, — усміхнулася Кохановська. — Я накидала собі чернетки кількох сюжетних ліній і буду з тобою час від часу говорити, дізнаватися більше про тебе, про Олену, про Україну і таким чином, як нитки на каркас сюжету, буду намотувати твої історії. Повір моїй інтуїції, зрештою мусить вийти щось гарне.
Роман замислено пив пиво й дивився в підлогу. Пропозиція Аґнєшки була прозора і практична.
— Судячи з кількості грошей, які ти мені дала в першу зустріч, я мушу тобі розказувати багато, і до того ж абсолютно все, що ти забажаєш.
— Саме так, Романе. Але не переймайся надто, я достатньо делікатна, аби не змусити тебе червоніти під час своїх розповідей.
— У мене таке враження, що ми зараз обговорюємо купівлю моєї душі.
— Якоюсь мірою так, — усміхнулася Аґнєшка. — От лише я не диявол, і вічні муки тобі потім не загрожують. У всякому разі не в моєму виконанні. І до того ж я купую лише ту частину твого життя, яка відбулася в тебе до зустрічі зі мною. Усе, що буде потім, мене не стосується за великим рахунком.