— Ти казала щось про сюжети. Можна про них детальніше?
— Навіщо це тобі? Твоя справа — давати інформацію, — заперечила Аґнєшка.
— Мені цікаво, які ти бачиш варіанти розвитку подій. І не забувай, що я не читав твоїх книг, я уявлення не маю, що ти за письменниця така, може, ти гівно, а не письменниця. І тому я хочу принаймні знати, що ти там збираєшся писати, якщо не впливати на це.
Аґнєшка гнівно зиркнула на нього, але змовчала. Роман вичікувально дивився їй в очі з безхитрісним виглядом і барабанив по столу подушечками пальців. Кохановська врешті підвелася, повернулася до нього спиною й почала копирсатися у своїй торбинці, що лежала на сусідньому кріслі. У залі, крім них, було ще дві компанії по троє осіб. Доволі затишне місце, приємна музика, нема сигаретного диму. «І пиво гарне», — зауважив Роман. Врешті Аґнєшка знову всілася до крісла. У руках мала два великі нотатники, кілька книжок і олівці з авторучками. Кинула це все на стіл звучно, але доволі зграбно.
— Дивись, — кивнула Романові на книжки, а сама заходилася шукати щось у нотатниках.
Він узяв її книги до рук, покрутив, порозглядав обкладинки й поклав на місце.
— Виглядає красиво, але польською я ні в зуб, тому про якість не можу сказати абсолютно нічого, — підсумував, спостерігаючи, як Аґнєшка дістає нарешті з нотатника кілька рівних папірців.
— Повір мені, це хороші книги. Солідне видавництво. Може, з часом колись прочитаєш.
— Припустимо, — кивнув Роман.
— А ось тобі сюжети, — простягла вона йому кілька білих прямокутників, схожих на конверти. — Але оскільки польською ти ні в зуб, дозволь мені самій тобі все розповісти. Пограємося трохи.
Вона розклала на столі чотири прямокутники з нашкрябаними на них тезами, перевернула написаним донизу, перемішала й запропонувала Романові обирати. Йому вся ця забава нагадала гру в наперстки або яке інше фіґлярство, і він криво посміхнувся. Але вказівним пальцем показав на один із папірців, якнайдалі від нього розташований. Аґнєшка повільно, як студент на іспиті, стягла аркуш зі столу, повернула його до себе й прочитала.
— Ну, що пишуть? — поцікавився Роман.
— Схема номер три. Роман закохується в Аґнєшку й мучиться, не знаючи, як залишити Олену і як завоювати Аґнєшку.
Роман вдавився пивом і довго відкашлювався, потім підняв очі на Кохановську.
— Зовсім здуріла чи що?
— А що не так?
— Що це за сюжет?
— Хей, мені треба книгу про кохання написати, я витискаю із ситуації те, що можу. Я не спеціаліст у любовних історіях!
— Та ти б хоч імена змінила! — підвищив голос Роман.
— Я все зміню, заспокойся, — Аґнєшка відкинула пасмо волосся з очей тендітними пальцями.
— Ага, ага. Тобто Роман закохується в Аґнєшку, так?
— Так, — підтвердила вона.
— Дай вгадаю. Ще одна схема: Аґнєшка закохується в Романа й не знає, як його завоювати й при цьому зробити так, щоб Олені було не дуже боляче. — Він раптом схопив зі стола навмання другий папірець, протягуючи його Аґнєшці.
— Ну так. — Кохановська розгублено дивилася на нього, кліпаючи очима.
— А, чекай-чекай, — уже саркастично провадив далі Роман. — Я ще знаю! Схема про те, як Аґнєшка і Роман закохуються взаємно, і єдине питання, яке постає перед ними, — як зробити так, аби з їхнього життя зникла Олена. — Перевернув він написаним догори третій аркуш, дивлячись у лице Кохановської.
— Приблизно, — пробубоніла Аґнєшка. — Як ти це все знаєш?
— Щось не віриться мені, що ти знана письменниця! Передбачувані до нудоти ходи. Ось лежить четвертий аркуш, і я, чесно кажучи, не знаю, що там написано, але підозрюю, що нічого оригінального. Правда ж?
— Романе, — Аґнєшка розпачливо взяла його за руку, і того, наче цвяхами, прибило назад до крісла, з якого він почав був підійматися, аби йти звідси. — Послухай мене, будь ласка. Допоможи мені. Ти не уявляєш, як важко цю всю маячню вигадувати, я ненавиджу сльозливі романтичні історії! Але якщо не напишу, мені доведеться забути про те, без чого я жити вже не зможу. Визнання, спокій, та і гроші ті самі — цього всього не стане, і мене не стане слідом за цим. Я прошу тебе допомогти. Я тобі допомогла, Романе, я тобі дуже допомогла, поквитайся зі мною, я прошу тебе. Допоможи, якщо зможеш; якщо не зможеш, то хоч не хами, як зараз. Ну, я чимось таке заслужила? Перед тобою принаймні?
На її очах заблищали сльози, і Роман збився зі злої хвилі. Кінець-кінцем вона має рацію. Він просто говоритиме з нею, може, підкаже якусь ідею, вона йому платитиме, і він відкладатиме гроші на їхнє з Оленою майбутнє.