А ще її дуже зворушила маленька деталь, на яку більшість людей не звернули б уваги. Коли Аґнєшка кидала погляд на Романові руки, вона навіть у напівтемряві розгледіла, що з його шкіри досі майже не зійшла бронзова літня засмага, але зап’ястки були світлі, по-січневому білі. Вона й тут миттєво зрозуміла, у чому річ. Фєньки, браслети, ланцюжки — усі ці невід’ємні атрибути бродячих поетів і музикантів, тонкі вервечки, якими люди в’яжуться одне до одного. Кохановська погладила себе по зап’ястю — плетені фєньки були на місці, утім, як і завжди. А Роман носив їх іще влітку. Звичайно, це могло бути наслідком ношення наручників, але те, що Роман усе літо просидів на сонці прикутим наручниками до батареї, не вкладалося в її розуміння світу.
Такій людині, як Аґнєшка, оці незасмаглі сліди на зап’ястках співрозмовника сказали дуже багато, дозволили на підсвідомому рівні зарахувати до «своїх» і вважати таким і надалі, навіть якщо оце-от багатозначне «свій» не знайде ніякого підтвердження. І справді, наш зовнішній вигляд, наш одяг і наші прикраси — це лише продовження наших смаків, зацікавлень і способу життя загалом. Звісно, Кохановська могла помилятись, але, побачивши ці сліди на Романових руках, припустила, що Роман — доволі вразлива людина, що він любить подорожі, рок-музику, вино і все інше, що тільки може любити той, хто у свої двадцять вісім років вперто носить на руках прикраси, що більше пасують підліткам. Оздоби, які дозволяють вирахувати з більшою чи меншою похибкою основні риси характеру навіть тоді, коли він ці прикраси знімає. «Тільки от навряд чи життя з Оленою дозволяє йому відчути це все на повну», — з гіркотою подумалося Кохановській.
Роман спідлоба стрільнув у неї поглядом, і Аґнєшкою прокотилася дивна розгублена хвиля. Ось воно, третє. Очі, що під час їхнього першого побачення були сіро-блакитними зі значним переважанням сірого, які біля під’їзду на Зомбковській мали (так-так, вона це помітила) ясно-блакитний колір, зараз виливали в її бік смарагдове втомлене тепло. Романові очі міняли колір залежно від освітлення, настрою, самопочуття. Кохановську це заворожувало, вона не могла із собою нічого вдіяти, і від тієї хвилини, як зауважила цю зміну кольорів, не відводила погляду від його очей. Дивилася на нього невідривно, чекаючи, що ось-ось колір знову зміниться. Намагалася вгадати, чи це буде карий, чи сірий, чи ще якийсь. Але нічого не відбувалося. Роман мружився, ненадовго опускав повіки, начебто засинаючи під ледве чутну музику з колонок при шинквасі, але залишався зеленооким.
Він не помічав цього довгого й неприхованого свердління поглядом із протилежного кінця столика. Аж надто був занурений у свої думки, аби бодай щось помічати й тим більше реагувати. Таким ось умінням впадати в довгу й глибоку задуму Роман часто бісив своїх співрозмовників, та й Аґнєшку розізлив би добряче, якби вона не була зайнята вивченням рис його зовнішності й короткими записами до нотатника думок, що борсалися в голові.