Вони так і просиділи кілька годин, перемовляючись і обмінюючись поглядами, торкаючись і слухаючи одне одного, встигнувши перемолоти безліч тем і стати набагато ближчими. Їхню розмову перервала молода офіціантка, торкнувшись Романового плеча, від чого Аґнєшкою пробігли дрижаки, а очі хижо заблищали.
— Вибачте, ми зачиняємося вже, — повідомила вона, і Роман з Аґнєшкою здивовано перезирнулися.
— Нічого собі, — присвиснув він, беручись нарешті до чаю, який вистиг іще кілька годин тому.
— Дякую, пані. Ми зараз підемо, — процідила офіціантці Кохановська крізь зуби, ледве стримуючи лють, яка, утім, моментально вщухла, варто було лише дівчині відійти від Романа на крок.
Вони швидко випили холодний чай і, забравши тістечка із собою, вийшли на вулицю. Була глибока ніч.
— Я й поняття не мав, що так пізно вже, — промовив Роман, слухаючи, як десь годинник відбиває першу ночі.
— Я теж, — погодилася Аґнєшка. — Романе, я йду додому, а тобі на квартиру прямо цією вулицею, — показала вона напрямок, — утім, я думаю, ти вже трохи орієнтуєшся, не заблукаєш.
— Так, звичайно, — погодився Роман. — Дякую за вечір. Я давно так не відпочивав.
— Немає за що, — всміхнулася йому Кохановська, простягаючи конверта. — Я тобі дам знати впродовж тижня.
— Добре, що не двох.
— Усе, бувай, па! — Вона наостанок провела пальцями йому по долоні й швидко пішла порожньою вулицею, поки він не згадав про рукавички.
Роман вдав, що справді про них забув. Повернувся на Зомбковську зовсім змерзлий, нечутно, мов кіт, шмигнув до квартири, роздягнувся й прослизнув до Олени в ліжко. «Добраніч, Аґнєшко», — видихнув у тепле повітря й моментально заснув, зігрітий Оленчиним тілом і ковдрою.
Легкість
Важка металева куля нерухомо лежить на рівній поверхні, що спирається на одну точку опори, лише коли система врівноважена. Достатньо найменшого стороннього впливу на цей механічний організм — і він виходить із ладу: поверхня хилиться й починає хитатись, куля спершу ледь помітно, мовби балансуючи в нерішучості, а згодом і цілком упевнено залишає стан рівноваги й котиться, врешті-решт із гуркотом падаючи на підлогу, а точка, завдяки якій існувала рівновага, перестає нею бути. Так само і світ Романа втратив рівновагу під впливом кількох зустрічей з Аґнєшкою. Цей світ нахилився й затремтів, аж поки в якийсь момент не стало ясно, що всі думки, мов та металева куля, так чи інакше в підсумку котяться до Кохановської.
Наступного ранку по їх передріздвяній зустрічі Варшаву засипало снігом. Роман за звичкою останніх днів прокинувся дуже рано, постояв під душем, відчуваючи, як гаряча вода наповнює теплом та радістю і як чергова брехня, що від вечора встигла вже й затверднути, мов бруд, під її струменями лущиться й облітає з нього, як срібляста фарба із забутих, непотрібних пам’ятників, і з приємним дзюрчанням стікає до каналізаційного отвору. Потім напився міцної кави, спостерігаючи, як на ще темну вулицю виїжджає снігоочисна техніка, як сторожко, аби не збудити чутливих до звуків пражан, просувається Зомбковською, відкидаючи на тротуари гори снігу, і зникає за рогом. Посидів трохи з фотографіями, покопирсався в книгах, сподіваючись почитати щось українською, але нічого не знайшов. А потім, знудившись, швидко вдягнувся, узяв гроші і, маючи намір прогулятися до цілодобового магазину за кілька кварталів від помешкання, вислизнув на сходову клітку, не видавши при цьому жодного звуку.
Просто під дверима, піднімаючи дашок їхньої поштової скриньки, стояла Аґнєшка Кохановська з папірцем у руці. Була вся засніжена, заспана й розпатлана. Вона спершу не зрозуміла, що відбувається, вирячила на нього свої величезні очі та так і застигла, зовсім розгублена. Виглядала, як кишеньковий злодій, упійманий на гарячому, якраз у найвідповідальніший момент, коли рука вже влазить у кишеню, але навіть не встигла намацати гаманця, а отже, тікати сенсу немає. Тільки-но розтулила рота, аби щось сказати, аж раптом Романові під горло з легенів вдарила хвиля радості, якою він мало не вдавився. Він схопив Аґнєшку за руку, і вони прогуркотіли сходами донизу, і лише там, у внутрішньому дворику, опинившись на безпечній відстані від сплячої Олени, вибухнули сміхом. Спершу зайшовся реготом Роман, а Аґнєшка, дивлячись йому в обличчя, не могла відійти від шоку, але вже за півхвилини реготала разом із ним, навалившись спиною на двері під’їзду.