— Коли я тебе цілував, ти шепотіла польською. Щаслива людина ніколи себе не контролює, тому завжди говорить лише рідною мовою.
— Ти ба, який знавець, — зніяковіла Аґнєшка. — Добре, я тобі дам підручник і словник, у мене є, та й учися собі. Часу в тебе достатньо.
— Гаразд, дякую. Так а що там на тому папірці написано було?
— На якому?
— На тому, який ти до скриньки не встигла вкинути.
— Та нічого особливого, — знизала плечима Аґнєшка й простягнула йому видертий із її блокнота аркушик. — Лише «Дякую. Сподіваюся, скоро побачимось знову».
— Побачимось, побачимось, — шепнув їй на вушко Роман і, розвернувшись, швидко зник у прямокутнику брами, повертаючись до свого звичного світу, який був ненадовго залишив. Аґнєшка постояла хвилинку і теж пішла до себе годувати Пілсудського.
Вона й справді занесла книжки наступного дня. Прийшла рано-вранці, майже пізно вночі, коли у квартирі, де мешкали Роман з Оленою, була цілковита тиша. Принесла словники й граматичні довідники, акуратно поклала під дверима — так, щоб Роман неодмінно їх побачив, але й щоб Олена не наштовхнулася ногами, виходячи з помешкання; закинула до скриньки записку з побажанням доброго ранку й обережно спустилася на вулицю.
Від тієї зустрічі вони перетиналися майже щодня, хоча б на кілька секунд. Роман зустрічав її на вулиці, коли гуляв з Оленою, знаходив Аґнєщині записки в скриньці, іноді бачив під ліхтарем біля входу до фабрики Конесера, просто навпроти їхніх вікон. І він привітно махав їй рукою, на що вона неодмінно усміхалася, теж махала рукою і йшла в справах, щасливо підстрибуючи. Власне кажучи, справ вона мала рівно стільки ж, як і раніше. Писала, курила, годувала Пілсудського, дрімала з ним на канапі, готувала їсти собі, знову писала, писала, писала, заварювала чай і курила. Тільки тепер у це вклинилися щоденні, щонайменше одноразові прогулянки під двері своєї старої квартири, де вона могла зустріти Романа. Побачити його хоча б і в компанії Олени, упіймати усмішку, хоча б і за шибкою, а іноді й перехопити Романа на півгодини, коли той вибирався до магазинів чи ще кудись. Він ставився до неї щоразу приязніше, торкався дедалі делікатніше і вже, здається, знайшов кілька головних точок, котрі лише можна відшукати на одягненій жінці, від торкання яких по тілу пробігають солодкі хвилі. І він торкався її, не знати, ненароком чи навмисне, торкався щоразу, як зустрічав. Їхнє спілкування в одну мить раптово стало неможливе без дотиків.
Аґнєшці його пальці нагадували пальці піаніста — настільки плавно й вишукано вони перебігали відкритими ділянками тіла, настільки лагідно торкалися зап’ясть і шиї, так уміло зісковзували часом під шалик на теплі ключиці, що вона й справді іноді почувалася дорогоцінним, уміло налаштованим і добре доглянутим інструментом, що ладен був видати будь-які звуки, зіграти які хочеш симфонії й концерти в тандемі зі своїм майстром-музикантом. І якби Романові щось було чутно за ритмічним буханням крові в голові, він неодмінно зрозумів би дивну річ: шкіра Аґнєшки тихенько співає в його присутності. Торкаючись, він знаходив в Аґнєшці існування таких співзвуч і частот, про які вона навіть не підозрювала, та й передати не могла людським голосом, лише в найсолодші моменти збиваючись на тихий стогін. У більшості випадків Роман ловив цей стогін вустами відразу на виході, і від цього йому паморочилося в голові.
Раз на тиждень вони вешталися містом цілий день, заглядаючи до найвіддаленіших празьких закамарків, рахуючи котів, яких зустрічали, зазираючи мало не до кожного подвір’я, проходячи вулиці вздовж і впоперек. Прага відкривалася Романові. Усе більше відкривалася Романові й Аґнєшка. Він чимдалі краще орієнтувався в назвах вулиць, у розташуванні локалів і просто цікавих місць, а вона все менше носила на собі одягу. Уже за кілька тижнів, сидячи вранці над альбомом із фотографіями й польською граматикою, він раптом зрозумів, що кудись зникли її грубі светри й теплі в’язані шалики, у яких вона ховалася ще на початку січня, і що на зміну їм прийшли спершу кардигани й тонкі гольфи на довгий рукав, а останнього разу, коли вони зайшли десь випити чаю й Аґнєшка зняла куртку, під нею взагалі виявилася лише зелена футболка. Роман не знав, як це пояснити, міг лише здогадуватись, але нічого конкретного вигадати не вмів.
А все пояснювалося максимально просто: Аґнєшці ставало поруч із ним дедалі тепліше, а часом навіть і зовсім гаряче — ось і вся таємниця. До того ж весна цього року настала неочікувано рано: уже наприкінці січня ртуть у термометрах застигла на позначках вище нуля, і, попри скептичні прогнози польської метеорологічної служби й недовірливі зітхання довгожителів, так і не опустилася нижче аж до кінця зими. Писалося їй тепер легко. Роман надихав і підтримував, розпитуючи про сотні дрібниць картинки, яку вона вимальовувала своїм текстом, цікавився тим, що вона писала, і слухняно довбав польські граматичні таблиці та словники, сподіваючись колись прочитати її писанину. Цей останній факт зворушував Аґнєшку несамовито, бо вона знала, що він вчить її мову лише для того, аби її розуміти. Говорила вона до нього тепер майже завжди тільки польською, писала записки, що стали їхнім щоденним ритуалом, теж польською. І хоч він мало що розумів зі слів, дотики заміняли більшість вербальної інформації, а отже, усе було більш-менш у порядку. Та й вона сама захопилася ідеєю навчити Романа польської й допомагала йому в цьому починанні, як тільки могла.