— Блядь, блядь, блядь, — повторювала вона, мов мантру, і руки її трусилися, ранячись об двері.
У квартирі тим часом почулися кроки. Хтось упевнено увійшов спершу до кухні, потім — дуже обережно — зазирнув до ванної і вбиральні. І в той момент, коли Роман, не витримавши Агнєщиного колупання із замком, висадив і без того ледь живі двері з ноги і вони побігли давніми сходами вниз, цей хтось увійшов до великої кімнати.
— Чувак, навіть не думай за нами гнатися, ми озброєні! — гукнув Роман у безмежну висоту над собою, покреслену дерев’яними, пропахлими вологою сходами. — А ти матюкалася українською, українською! Слава Україні, Кохановська!
Останню фразу він кричав уже спантеличеній Аґнєшці, коли вони вибігли на подвір’я і швидко, мов коти, шмигнули кудись у відчинені двері. Зупинилися аж тоді, коли вискочили на якусь бічну вуличку, якої Роман зовсім не знав. А десь там, під самим небом, у старезній квартирі з видом на оперний, самотній літній чоловік задумано стояв над покинутим двома загадковими відвідувачами сніданком.
У повітрі висів дощ, дрібний, але густий, на вулиці виповзли перші одиниці міського транспорту, похитуючи у своїх салонах заспаних пасажирів. Люди дивилися на них крізь вологі стекла вікон, кожен зі своєї персональної фортеці не до кінця вивітрених сновидінь, і відвертали голови. Роман з Аґнєшкою привітно махали їм руками, поставивши на парапет поруч із собою великий — на двох — паперовий стакан кави з автомату. Над кавою парувало, щоправда, дедалі менше, і вони нагадували веселих безтурботних дослідників біля гирла затихаючого вулкану.
— Погода цілком львівська, — зауважила Кохановська, задоволено підставляючи обличчя під дощ.
— Не знаю, я вперше потрапляю на таку. Я був у Львові три або чотири рази, і завжди світило сонце.
— Вважай, що тобі не щастило, — всміхнулась Аґнєшка, лагідно торкаючись його руки.
— Не щастило? — перепитав Роман.
— Про те, наскільки пасують одне одному Львів і дощ, існують цілі легенди, книги й пісні. Ось, навіть Гарік Кричевський має пісню про львівський дощ.
— Ха, ти й про Кричевського знаєш! — засміявся Роман. — Кохановська, ти дивовижна, я тобі казав?!
— Казав, казав, — у свою чергу засміялася вона, відкидаючи з очей пасмо волосся.
— Ну й добре. То що робитимемо сьогодні?
— Не знаю, у нас попереду цілий день. Усі кнайпи і ресторанчики відчиняться щонайшвидше за кілька годин, тому пропоную погуляти поки що так.
— Згода.
— Ось ти про Полтву згадав, мені так дивно. Пропоную вшанувати колишню її якщо не велич, то красу дощовим пікніком десь біля неї. Що скажеш?
— Ми ж щойно поснідали… Але загалом прекрасна ідея!
— От і добре, ходімо!
І вона потягла його провулками, наче пса на повідку. Кохановська чудово орієнтувалася в цих химерних заплетених вулицях, а Роман сліпо йшов слідом, не встигаючи навіть запам’ятати, де вони рухаються. Аж раптом вузька вулиця розійшлася в боки і вони вийшли на велику трикутну площу, у центрі якої рвався в небо пам’ятник Адаму Міцкевичу.
— А, ну так, звісно ж. Куди ще ти мене могла повести у Львові на пікнік? — усміхнувся Роман.
Аґнєшка у відповідь жартома штурхнула його, і вони попрямували до підніжжя монумента. Там було мокро й непритульно, але вона витягла зі свого наплічника якийсь шмат тканини, постелила на сходах, і, запрошуючи Романа сісти поруч, дістала вже знайомий термос. У вологому повітрі запахло чаєм із лимоном, і біля Аґнєшки опустилися з небес два вимоклі до останнього пір’ячка голуби.
— Ось тут, — показала вона Романові на площу, — якихось сто п’ятдесят років тому був острівець на Полтві.
— Як гарно, що ти це все знаєш і пам’ятаєш, — Роман сьорбнув чаю. — Я вірю, що таким чином можна вберегти будь-що від остаточної загибелі. Ну, себто якщо пам’ятати про ту ж Полтву, то вона існуватиме, якщо не залишиться жодної людини, яка пам’ятає про неї — річки просто не стане, в усіх сенсах. Повне небуття.
— Так, я в цьому давно вже переконалася.
І вони сиділи пліч-о-пліч під мінливим львівським дощем, який то заспокоювався, то, знову набравши сили, атакував їх холодно й завзято, і так собі розмовляли над тілом досі живої річки. Туман, наче завісою в театрі, загородив їм сучасне місто, понівечене виразками реклам і модерних ремонтів, і за його стіною виник раптом зовсім інший Львів, прозорий і тремтливий, мов привид. Чути було плюскіт ранкових хвиль, подекуди виринали човни, і молоді гребці вітали панянок на дерев’яних мостах, знімаючи капелюхи, на Ратуші годинник відбив вісім разів, і слідом за цим містом пронісся плаксивий голос сурми. Старомодно вдягнені люди заполонили вулиці, усюди було чути буденний гомін їхніх голосів і стукіт коліс екіпажів на щойно прокладеній бруківці. Роман з Аґнєшкою сиділи в центрі цього всесвіту, мов зачаровані, переплівши руки, тулячись одне до одного, тримаючи весь цей світ минулого на своїх утомлених плечах.