Вони йшли цвинтарем, перемовляючись упівголоса, мов дітлахи, що намагаються вранці в батьківській спальні залізти до шафи з цукерками. Свіжа зелень виблискувала на сонці, мов луска, і деякі дерева нагадували великих смарагдових риб, що з розгону вертикально вгризаються в мул, каламутячи хвостами блакить води довкола себе.
Несподівано перед ними виникла улоговина, по схилах якої спускалися аж до дна зо кілька десятків рядів однакових хрестів. Роман упіймав себе на тому, що ніколи досі не бував у цій частині кладовища, і покосився на Аґнєшку, мовляв, що це таке.
— Український військовий меморіал, — відповіла вона на мовчазне запитання. — Пам’ять про українців, полеглих у часи боїв за Львів у 1918 році.
— З ким билися?
— З поляками, — крізь зуби процідила Кохановська, — я думала, ти знаєш про ту війну. Дивно, що ні.
— Мене українсько-польські стосунки до кінця грудня минулого року не цікавили абсолютно, повір. Гарно тут, затишно, — провадив він далі.
Аґнєшка залишилася стояти нагорі, а Роман спустився до хрестів. Поки він ходив між ними, капітально розбурхана за час знайомства з Кохановською уява вихоплювала звідкілясь голоси вояків української армії, їхні дзвінкі пісні й гасла. Якщо заплющити очі, можна було на секунду перенестися до юрми на одній із львівських площ, що майже сто років тому прогомоніла свою згоду на початок оборони Львова. Роман вдихнув на повні груди цієї атмосфери звитяги й завзяття, а коли видихнув і розплющив очі, перед ним був лише невеликий майданчик, де знайшли вічний спокій бійці, яких він лише мить тому відчував живими.
— Мені часом важко таке зрозуміти, — казав він Кохановській, коли піднявся до неї. — Подібні люди не мають вмирати взагалі, а вони обирають собі таку долю, що смерть знайде їх швидше, ніж будь-кого іншого.
— Які це «такі люди»? — не зрозуміла вона.
— Ну, хоробрі, віддані своїй справі.
— Усі вмирають, Романе. Думаю, ці воїни бенкетують собі в якійсь українській Валгаллі, співаючи пісень і дивлячись на вас.
— Я, до речі, зараз чув їхні пісні. Без жартів.
— Я знаю. — Аґнєшка дивилася на нього серйозно і спокійно. — Там, унизу, — показала вона рукою, — добре чути їхні голоси, про це всі знають.
— А я думав, у мене вже дах їде.
Повз них пройшла невелика група туристів із квітами, і Роман несподівано для себе почув, що вони говорять польською мовою.
— О, дивися, земляки твої пішли, — кивнув він на них головою Аґнєшці.
— Так, я чула. Ти в цій частині явно не бував, якщо не знаєш, куди вони прямують.
— Ні, зараз уперше. А що там? — показав він на спини польських туристів, що віддалялися від них.
— Ходімо.
Аґнєшка взяла його за руку й повела стежкою. За кількадесят метрів вони вийшли до іншої групи хрестів — рівної, чисельнішої, білосніжної в променях квітневого сонця. Перед пам’ятниками була так само білосніжна велична споруда з колонами й арками, до якої, наче до сцени, з обох боків вели сходи. Романа це місце миттю притисло урочистістю, він відчув слабкість під колінами й важко похитнувся.
— Польський меморіал? — здогадався він.
Аґнєшка ствердно кивнула головою й мовчки провела до найближчого з хрестів. Торкнулася його, пробігла пальцями, прошепотіла щось собі під носа й тихо, але з повагою й артикулюючи кожен звук, вимовила:
— Цвинтар львівських орлят. Кладовище полеглих за Вітчизну.
— Чому орлят?
— Ну, ось така назва склалася. Наш герб — орел, а це цвинтар молодих поляків-добровольців, отже, орлят, що воювали за Львів і Східну Галіцію з українською армією в листопаді 1918 року, а пізніше — і з армією більшовиків. Я, з одного боку, заздрю їм, а з другого, — мені їх неймовірно шкода.
— Поясни, — попросив Роман.
До горла його підкочувався підлий клубок, і пальці рук нервово смикалися.
— А нема що тут пояснювати. — Кохановська повернула голову до нього. — Заздрю, бо ці хлопці померли героями, за свою рідну землю, а для поляків «померти за Вітчизну» — це не порожні слова. У всякому разі раніше так було, — гірко додала вона по кількох секундах роздумів. — І крім того, вони не бачили жахіть, які довелося пережити Польщі у двадцятому столітті. А шкода тому, що ось цей клаптик землі, — вона показала рукою на площу меморіалу, — це мало не єдина ділянка в цьому місті, яка залишилася тут від тієї Вітчизни, за яку вони вмерли. Ці хлопці лежать зараз у чужій землі, хоча поховані були в рідній, ось така несправедливість і трагедія, розумієш?! — останні слова Кохановської зірвалися в крик, але вона швидко опанувала себе.