Роман лише й міг, що промовчати. Аґнєшка повернулася до нього спиною й опустила голову. Почулося шорхання сірників, і над нею піднявся в небо сивий тютюновий дим. Роман обійняв її ззаду і, мов вірний пес, мовчки примостив голову їй на плечі. Кохановська повернулася в його бік, вони торкнулися щоками, і він відчув на своїй шкірі вологі сліди польської скорботи за цим місцем.
— Вибач мені, — промовила Аґнєшка, — але і зрозумій теж. Це місто наше, поляки заслуговують його повністю, а не тільки кілька сотень квадратних метрів на давньому, хоча і напрочуд красивому цвинтарі. Розумієш?
— Львів — український, — уже не так твердо, як уранці, відповів Роман.
— Ні, ні! Це злий жарт і непорозуміння. Ви ж тут живете, як квартиранти, це всієї країни, напевно, стосується, але лише на Львові мені залежить, тому й кажу про нього. Хай би як ми розглядали це місто, — як витвір мистецтва, великий архітектурний ансамбль чи спадщину славетного минулого, — його заслуговує той, хто буде про нього дбати й берегти від руйнування. На прикладі двох меморіалів, які ми відвідали з тобою за півгодини, можна зробити дуже серйозні й водночас очевидні висновки, розумієш? І українці, і поляки проливали кров за це місто, але подивися: порівняно з орлятами ваш цвинтар відвідує явно менше народу, хоча орлята і знаходяться не просто далеко, а взагалі в іншій державі. Та й наш меморіал підтримується в зразковому стані, а на вашому я вже помітила незначні сліди занедбання. Це значить, що у вашій національній пам’яті місця тому великому подвигу українців набагато менше, аніж у польській — подвигу польському. Хіба не так? Ну скажи! — Кохановська нервово смикала його за рукав, вимагаючи відповіді.
— На це я тобі можу сказати ось що: те, що у вас більше грошей на підтримку військового меморіалу в чужій державі, не означає, що місто ваше. А стосовно пам’яті — у нас проблем стільки зараз, що сил на минуле й майбутнє фактично немає, їх і на сьогодення залишається мінімум. Схоже, ми, українці, перетворилися на народ метеликів-одноденок. Засинаючи, ніхто не знає, чи прокинеться завтра, а в щасливому випадку прокидання не відає, чи доживе до вечора. Погодься, Кохановська, що в таких умовах важко не те що дбати про щось, що не стосується безпосередньо підтримки життєдіяльності й пристойного зовнішнього вигляду, а навіть і думати про це.
— А може, ваша проблема в тому, що ви не шукаєте відповідей у минулому? Мені завжди здавалося, що українці схожі на дітей, у будь-який період історії. У вас яскравий і свіжий погляд на реальність, але напрочуд коротка пам’ять. Ви діти. Вам легше влаштувати істерику на рівному місці, аби хоч якось досягти свого, аніж працювати, вчитися й наводити аргументи в суперечках. Тому, що не вмієте приглядатися до уроків минулого, не шукаєте там досвіду, а тільки якісь зовнішні яскраві елементи, якими намагаєтесь обґрунтувати свою велич і обраність. Кожна перемога несе людині краплю розуму, кожна поразка — ціле море! Вам залежить лише на своїх перемогах, яких, до слова, не так багато, тут ми з росіянами постаралися, визнаю. Але ж це все поверхове й легко сходить, як шпалери в тому помешканні, знаєш? І під ними раптом виявляється порожнеча, бо ви, на превеликий жаль, не вмієте вчитися на минулому, а вчитися не вмієте, бо ви його ні хріна насправді не шануєте! Люди, які не шанують своєї історії, завжди здаються мені жебраками!
— Ого… — тільки й спромігся вимовити Роман.
Кожне слово Кохановської різало його. У глибині душі розумів, що вона говорить давно продумані й проаналізовані тисячу разів речі, говорить відверто, як найближчому другові, говорить, не шкодуючи почуттів, розрізаючи рішуче, як хірург ріже гнійник, знаючи, що після цього має бути легше. Кохановська говорила захоплено й переконливо, він аж заслухався.
— Аґнєшко, я й не знав, що тобі так залежить на українцях.
— Після знайомства з тобою особливо.
— Я жебрак, Аґнєшко, — видихнув раптом Роман і потяг її на те узвишшя, з якого, мов зі сцени чи п’єдесталу, відкривався чудовий вид на цвинтар молодих поляків.
Аґнєшка слухняно вийшла за ним, вони стали, опершись на поруччя, і дивилися на рівні ряди хрестів і кількох поляків різного віку, що ходили поміж гробками, вкладаючи квіти то одному, то іншому героєві. Романові раптом стало гаряче, тілом пробігла хвиля, і він важко осів на перила. З вуст його вирвався стражденний стогін.
— Що сталося, Романе? — суворо спитала Кохановська, поклавши руку йому на плече.
І під вагою її м’якої, закоханої долоні світ Роману остаточно похилився. Йому захотілося впасти перед нею на коліна, хотілося не тримати в собі гіркі й безнадійні сльози. Але він стояв, хоча й похилено, непевно. Кохановська перелякано дивилася на нього.