— Пробачте нам, пробачте… — він шепотів, захлинаючись словами, що рвалися з нього потоком, руйнуючи все на своєму шляху. — Аґнєшко, як вони могли вмерти за це місто? Невже ці вулиці коштують стільки людських життів?! Мені в голові не вкладається, що вам так залежить на цьому місті, а ми так недбало ставимося до нього. Мені прикро за кожну краплю польської крові, пролитої за Львів, за кожен занедбаний будинок, за кожну цеглину, виламану задля того, аби облаштувати черговий тупорилий бар чи бутік, за всі витерті й знищені польські імена на стінах. Насправді прикро.
Роман уже не міг зупинитися, і врешті-решт голос зробився взагалі нерозбірливим і дитячим. Він упіймав долонями руки Кохановської й поцілував їх стримано, але віддано. Аґнєшка спершу спантеличено роззиралася на всі боки, але потім її пробили сльози, плач справжнього потужного жіночого зворушення. Вона притулилася до нього всім тілом, огортаючи Романа, мов дитину, що бігла собі та й перечепилася, побивши колінку. Він дивився перед собою й шепотів незв’язно, але розпачливо.
— Ромчику, милий мій, ну перестань. Я прошу тебе, заспокойся, я дурниць тобі наговорила, Львів — український. Ну чуєш мене?! — Вона з криком схопила його за барки й дивилася в обличчя. — Львів — український, ну припини, хлопчику!
Але від її слів Роман затулив обличчя руками, мовби захищаючись. З дерев вистрілили в небо чорні круки, а поляки біля гробків, мов перелякані коти, визирали з-за хрестів у їхній бік, намагаючись зрозуміти, що це за нечисть так кричить на цвинтарі.
Аґнєшка Кохановська не раз втішала чоловічі істерики та розпачі й добре знала, що це все варто перетворити на гру, що чоловіки — великі діти й несподівана цяцька здатна відволікти середньостатистичного мужчину навіть від наближення Судного Дня. Вона пошаруділа по кишенях куртки, крім ірисок, нічого там не намацала, але раптом згадала щось, і її осяяла геніальна думка.
Вона поцілувала його в щоку, упіймала долонями Романову голову і, дивлячись в очі, сказала серйозно:
— Ромцю, стань рівно, дивись на мене.
Той послухався, хоча ноги були мов чужі, тримали непевно, від чого Роман трохи похитувався. Кохановська погладила його щоку, стала навпроти і, покопирсавшись у нагрудній кишені, вийняла звідти простого ключа. Потім надала обличчю найбільш пафосного виразу, на який була здатна, і, опустившись на одне коліно, простягла ключа Роману.
— Візьми цього ключа, брате-українцю.
— Що це за ключ? — заскочений виставою, спитав Роман, утім, уже помітно заспокоївшись.
— Це ключ від міста Львова. Від імені польського народу я передаю його тобі в довічну власність, з умовою дбайливого й поважного ставлення до цього великого міста, його минулого, сьогодення й майбутнього. Чи ти приймаєш цей дар?
Очі Романа зробилися великі й вологі, мов у п’ятирічної дитини, він обережно взяв ключа з лагідної долоньки й затис його у своєму кулаку, потім підняв Кохановську з коліна, поцілував її руку й міцно притулив польку до себе.
— Так, приймаю, звісно ж, приймаю, дякую тобі! — прошепотів він їй на вухо.
Аґнєшка радісно усміхнулася, і він відчув ту усмішку шкірою шиї.
— А що це за ключ? — спитав він раптом.
— Від тієї квартири, де ми сьогодні вранці були. Вибачай, іншого львівського ключа в мене немає.
— Цей теж гарний, — відповів Роман і раптом тихенько, але щиро засміявся — уперше після цієї своєї катастрофи.
З парапету на них спокійно дивився чорний цвинтарний кіт, що грівся на сонці. Світ повернувся у свою колію.
Але остаточно Роман заспокоївся аж ближче до вечора. По кількох годинах прогулянки Личаківським цвинтарем Аґнєшці нарешті вдалося його звідти вивести, і вони трамваєм повернулися до центру, до самого ядра міста, що вирувало численними туристами.
Кохановська завела Романа на каву на Вірменську вулицю. Вони сиділи при столику біля старої хіпівської кав’ярні, спокійно перемовляючись у самому центрі карнавалу, на який щовечора перетворюються вулички в центрі Львова.
— Ну, як тобі? — спитала Кохановська.
— Не знаю. Точніше, я в шоці. Можливо, з часом я упорядкую враження й розповім тобі, що зараз відчуваю.
— Сподіваюсь, нічого поганого.
— Ні, швидше багато нового.
— Шкода, що я за кермом, не можна випити зараз. Я б напилася з тобою із задоволенням, — поділилася Аґнєшка.
— На Празі нап’ємося, Кохановська, удома. Мені теж випити треба.