І лише коли вона міцно заснула, Пілсудський, розібравшись зі своїм чаєм, довго ходив довкола Аґнєшки, розіп’ятої втомою на ліжку, мовби вагаючись, чи пробачити їй, чи ні. Але врешті тихенько муркнув і, пропхавшись до теплого, м’якого живота своєї хазяйки, скрутився калачиком, теж собі задрімав, під’єднавшись до неї, зливаючи собі в бездонні резервуари розуміння, ніжності й відданості її чорне, як нафта, виснаження. «Кінець кінцем, — пронеслося в котячих думках, — окрім неї, у мене нікого нема».
Поки Роман із Кохановською відсипалися після своєї подорожі, Прагу накрила справжня буря. По кількох блискавках небо із загрозливим тріскотом репнуло, розійшлося, мов незагоєна рана, і з горішнього потойбіччя на вулицю плеснуло ціле море. Олена перелякано навпомацки зачинила вікно і так і залишилася стояти при ньому, вслухаючись у потоп.
Небесна вода усім своїм тілом — гнучким і святим — лягала на ще донедавна розпечені тіла жерстяних каптурків під вікнами, вмощувалася на карнизи й тулилася до стін кам’яниць. Від цього вони набирали вологи, мов губки, всотували в себе всю карнавальну радість квітневої грози, стаючи темнішими і важчими, осідаючи під власною легкістю настільки помітно, що мешканці, затихлі в нетрях своїх квартир, у знеструмлених, безголосих печерах, ясно відчули: будинки їхні дихають і танцюють, легенько поскрипуючи.
Олена також відчула, як дерев’яна підлога під її босими ногами хилиться й пританцьовує, та й собі, анітрохи не злякавшись, затупцяла на місці, спираючись на підвіконня міцно й твердо, обома руками. Хтось із великих казав, що тугу найкраще сублімувати до танцю або рубання дров. Мовляв, коли всі м’язи тіла зайняті справою, мозок просто не встигає зосереджуватися й отримує суттєве розвантаження. Таким чином, Олена зараз на повну виносила з голови цілі ланцюги дурних думок, що переслідували останнім часом: про повернення до України, якого не треба було допустити, про те, що Роман надто часто став залишати її наодинці з цією величезною квартирою і, що найпаскудніше, про те, що деякі книжки й речі у великій кімнаті мають у собі нотку того запаху, який Роман завжди приносить із собою, коли повертається від Ярослава. І все б нічого, адже можна припустити, що Ярослав колись тут мешкав протягом тривалого часу, а значить, тут залишилося багато його слідів, непомітних людині зі звичайними органами чуття, але запах був пронизливо жіночим. Саме тому щоразу, коли Роман повертався додому, в Олени різко псувався й без того тривожний настрій.
Шкодувала вона тепер не за своєю сліпотою, а за речами зовсім небуденними, скажімо, за невмінням чи тати чужі думки. Та що там чужі, вистачило б абонемента до думок у голові одного Романа, аби чи то заспокоїтись, чи переконатися нарешті у своїх підозрах і розлучитися із сумнівами, страхами й обминанням певних тем, які маркували їхні стосунки від самого переїзду, а тепер виходили на передній план. «Скільки нам тут залишилося? — питала себе Олена, загинаючи пальці. — Два місяці з копійками. Два з половиною, гаразд, — виправилася вона, — тоді доведеться хоч ненадовго повернутися в Україну. Якщо в нього хтось і з’явився тут, у Празі, то їхній зв’язок хоч ненадовго обірветься, і я цим скористаюсь. Як? Я його вмовлю їхати до іншого міста. Куди завгодно — до Німеччини, Польщі, до Іспанії, а найкраще до Ісландії. Бо це найвіддаленіший шматок Європи. Там він завжди буде зі мною, буде гріти мене й турбуватися про мене. А про ту, іншу, якщо вона насправді є, він забуде. Я йому рідніша й ближча».
Олена свідомо готувалася проковтнути можливу зраду, знаючи, що це найгірше, що може статися між ними, а тому, якщо вона буде напоготові, усі інші погані новини переживе сміючись. «Кінець кінцем, у мене, окрім нього, узагалі нічого нема, хай би що сталося — переживу, аби тільки в підсумку був зі мною», — з цією думкою вона відірвала долоні від вологого підвіконня, забризканого краплями, що проривалися до кімнати крізь старі вікна, і навпомацки рушила до ліжка, де змучено й беззвучно спав Роман. Нечутно влізла до нього під ковдру, прилаштувалася до його вигинів і завмерла, ловлячи хвилі тривожного, міцного сну.
Прага приспала всіх. Буря тривала аж до ночі, і якби злива не позаганяла з вулиць до домівок і барів усіх людей, не залила улоговини бурхливою водою, то бодай хтось би та й помітив, що все довкола наче вимерло. У жодному вікні ані шурхнули фіранки, не запалили світло, коли місто накрила темрява — усі або спали, або пили в підвалах барів, сповнені апокаліптичних передчуттів.