Кохановська після повернення зі Львова проспала мало не цілу добу, і це знову збило хиткий біологічний годинник. За тиждень чи два Аґнєшка перетворилася на бліду, вимучену тінь, при вигляді якої в Романа неодмінно виривалося:
— Кохановська, та що з тобою?! Ти на примару схожа.
Він торкався худорлявих рук і стискав зап’ястки, від чого Аґнєшка, зовсім уже безсила, готова була впасти. Одного разу вона все-таки розповіла йому правду:
— Романе, мене знову мучить безсоння, як тоді, коли ми познайомились.
– І часто з тобою таке?
— Періодами, — пояснила Аґнєшка, — важливі, яскраві події вибивають мене з колії, залишають без сну.
– І що? Знову термос із чаєм, де намішано снодійного, так?
— О, ні, Романе. Я вигадала новий спосіб, який не нестиме небезпеки іншим людям і, крім того, є настільки наближеним до єства справжнього письменника, що ближче годі й вигадати! — Аґнєшка засміялася, і на поблідлих щоках проступив той рум’янець, якого Роман не бачив уже давно.
— Розповіси?
— Краще покажу, — відповіла вона. — Може, зазирнеш якось до мене в гості? — попросила Кохановська.
— Думаєш, уже час? — заусміхався Роман.
— Так-так, давно час. І мені зараз важко знаходитися надворі, правда, бо я по-справжньому боюся, що можу заснути і впасти під якесь авто чи в каналізаційний люк. — Аґнєшка притулилася до нього і, торкаючись вустами мочки вуха, шепотіла далі: — Ходімо зараз, мені нестерпно знаходитися на вулиці, ходімо, будь ласка, заколишеш мене, я спати хочу.
Голос Аґнєшки зривався в тихеньке цуценяче скавчання, і Роман незчувся, як Кохановська вже тягла його Прагою до себе додому, не відпускаючи руки ні на мить, не зупиняючись і не оглядаючись. Роман волочився за нею, мов пес на повідку, ледве встигаючи за темпом, який вона задала з першого кроку.
— Щось не схоже, щоб ти спати хотіла! — кричав він їй, але Кохановська лише оберталася до нього на ходу й дивилася втомленими, почервонілими від безсоння очима.
Її будинок виник несподівано просто з-за рогу. Роман здогадався, що вона тут мешкає, побачивши знайомий світлий «опель», припаркований на тротуарі. Він раптом згадав, що відразу по своєму приїзді до Варшави, у першу ж прогулянку Прагою, ходив тут і так само наштовхнувся на її авто.
— Це Намисловська, — кинула йому Аґнєшка.
— Я в курсі, уже бував тут. І авто твоє бачив теж, я давно підозрював, що ти тут мешкаєш.
— Ах ти! І не зайшов? — Вона аж зупинилася.
— Як бачиш. — Роман спокійно дивився на неї й усміхався. — Ну давай, веди вже.
Аґнєшка мешкала на першому поверсі. Вони не зайшли до квартири так, як ходять усі нормальні люди — через під’їзд і вхідні двері, ні. Кохановська змусила його перелізти паркан, обплетений виноградом, потім рвучко й натреновано стрибнула за ним сама. Вони опинилися в невеличкому саду, аж смарагдовому від зелені, із вимощеною бруком стежкою, що вела повз столик із двома стільцями вглиб, до простеньких дверей.
— У тебе гості були? — кивнув Роман на два порожні білосніжні горнятка, залишені на столі. — Хоч би прибрала чи що, перш ніж мене кликати, — голос задзвенів нотками ревнощів, які Кохановська миттю вловила.
— Та ні, це ми з Пілсудським чай пили, — втомлено пояснила вона.
— Юзеф Пілсудський? — Роман аж присвиснув. — Мила, ти або заговорюєшся, або займаєшся спіритизмом! Давай я тебе спати вкладу?
— Пілсудський — це мій кіт.
— Не знав, що в тебе є кіт.
— О, ти багато про мене не знаєш, попри те, скільки часу ми проводимо разом… — Вона стала навшпиньки, жартома поцілувала його потилицю і, натиснувши на плече, всадовила на стілець. — Почекай, я зроблю нам кави. Посидь тут.
І, не чекаючи відповіді, зграбно зняла порожнє начиння зі стола та й попростувала собі до дверей, а потім зникла в нетрях квартири.
«Їй пасує цей садочок, — думав Роман, розвалившись у кріслі й уп’явшись поглядом у високе небо над ним, — тут гарно працювати, напевно». Але думка ця не встигла розвинутись не те що в невеличкий абзац, а навіть у розлоге складне речення, бо у відчинені Аґнєшкою двері вужем прослизнув Пілсудський, пробіг стежкою і всівся просто навпроти Романа, ніби вивчаючи його.
— Ну привіт. Я щойно почув про твоє існування і, виходячи з мого досвіду спілкування із сімейством котячих, я впевнений, що ти мені однозначно не радий. Мене звати Роман, і твоя хазяйка нерівно до мене дихає, тому давай приймемо це за аксіому й постараємося поставитися одне до одного з розумінням. — Роман трохи нахилився вперед і пояснював коту, обіпершись ліктями на коліна. — Ніхто нікому не буде шкодити, сцяти у взуття і дерти одяг, але й ніхто нікого не буде мотлошити і гладити без обопільної згоди, натомість ставитиметься з виключною повагою. Домовилися?