Пілсудський дивився на нього абсолютно холодно й безжально, як переконаний зарізяка дивиться на потенційну жертву. Усім своїм виглядом цей кіт давав зрозуміти Романові, хто тут чого насправді вартий, і нагадував виразом морди кримінального авторитета середньої руки, який приїхав розрулювати дрібний конфлікт на продуктовий ринок попри те, що це взагалі не його рівень і він тут лише для того, щоб роз’яснити всім ситуацію і хто тут головний. Кіт знову холодно зиркнув на нового знайомого, а потім, ніяк не зреагувавши на промову, раптом розвернувся й неспішно попрямував до помешкання.
— Хм, іще той фрукт, — Роман заусміхався сам собі, — схоже, я нажив собі ворога.
Не встиг пухнастий хвіст Пілсудського зникнути в прорізі дверей, як із нього граціозно, мов янгол, випливла Кохановська з тацею в руках. «Чорт, а може, вона перевертень?! — Романа аж вкусила дурна, але така раптова і спокуслива думка. — Якщо я сьогодні не побачу їх одночасно, мене переслідуватиме ідея, що Кохановська — котячий перевертень».
— Що там, милий? — Аґнєшка усміхалася йому лагідно й турботливо. — Ось кава з ірисками. Як хочеш — цукру додай, а мені і так солодко.
— Дякую, дякую. Ох у тебе й кіт… колоритний він, очищами своїми мені в душу зазирнув.
— Він уже вийшов перевірити, кого я привела?! — Кохановська засміялася. — От ревнивий, страх. Просто Отелло!
— Мені здається, я йому не сподобався.
— Він ненавидить усіх, хто до мене наближається, — пояснила Аґнєшка.
— Навіть так?
— Навіть так. Сподіваюся, для тебе він зробить виняток.
— Подивимось. А ти можеш покликати його? Хотів би подивитись, як ви виглядаєте вдвох. — Роман пішов на хитрість, аби відігнати від себе надокучливу й дурну ідею про перевертня.
— Ні, він не прийде зараз, він вгамовує свої ревнощі, — мовила Аґнєшка, і Роман не зрозумів із тону, чи жартує вона, чи говорить серйозно.
І тут же, ніби на підтвердження її слів, із квартири почувся дзвін розбитого посуду. Роман зірвався на рівні, але Кохановська дивилася на нього спокійно й поглядом запрошувала сісти назад, не перейматися такими дрібницями.
— Це він тобі зараз щось розбомбив, так? — спитався Роман.
— Ага, я ж казала, ревнощі вгамовує. Нічого страшного, я спеціально недорогий посуд купую, про всяк випадок.
— Ага, зрозуміло.
Переконавшись таким чином, що Кохановська — це Кохановська, а кіт Пілсудський — це кіт, Роман заспокоївся. Розмова точилася розмірено й невимушено.
— Слухай, я одного не можу зрозуміти, — говорив Роман, дивлячись на вулицю крізь зелень заростей, — ця Намисловська — суцільні новобудови. Чому ти не залишилася в тій квартирі, у старій? Там і околиці атмосферніші, і сама квартира, як я розумію, на порядок більшу площу має. Мені там більше подобається.
— Саме через це, себто через площу і стан помешкання. Цей дім не завалиться зненацька і не згорить знічев’я, а ось на Зомбковській таке цілком можливе, ти ж бачив сам — ти тут лише чотири місяці, а на Празі вже кілька старих будинків перейшли в кращий зі світів. А ще в мене забагато спогадів про те помешкання, на які я не хочу наштовхуватися щохвилини. І крім того, Романе, жити у великій квартирі самій — значить гостріше відчувати свою самотність. Мені воно ні до чого, повір. Я тут почуваюся цілком затишно й комфортно, Зомбковську відвідую в разі потреби й використовую ту квартиру теж як мені заманеться.
— Ага… а ось цей садочок… ти злочинців не боїшся? Сюди легко потрапити, не боїшся, що вкрадуть щось чи зґвалтують тебе, наприклад?
— Ох, — театрально закотила очі Аґнєшка, — де ж ці злочинці, де вони?! Чому зі мною ніколи такого не ставалось!?
— Зрозуміло з тобою все, — засміявся Роман. — Ну то що, покажеш мені нарешті свій суто письменницький метод боротьби з безсонням? — спитав він, допивши каву й відставляючи вбік філіжанку. — Бо на тобі, Аґнєшко, лиця вже нема, суцільна втомлена маска.
Кохановська допалила сигарету й повела Романа досередини, при цьому виставивши до садочка Пілсудського, попри злісний опір.
— Йому краще бути зараз на вулиці, — пояснила вона Роману.