— Угу, — кивнув Воловик.
Як не поспішав Хаблак, а все ж на кілька хвилин затримався в залі, роздивляючись малюнки на стінах. Робив їх справді талановитий художник. Еней у високій смушевій шапці стоїть, гордовито поклавши руку на ефес шаблі. Зевс зсунув на потилицю драного солом'яного бриля, він щойно перехилив чарку горілки й закушує чималим оселедцем. Чорти тягнуть до казанів з киплячою смолою грішників і грішниць. Смерть підняла косу, підстерігаючи захмелілого козака…
Чомусь уявив Енея у блискучій службовій «Волзі», обладнаній радіотелефоном, — певно, йому було б незручно на м'якому сидінні: ноги не витягнеш, та й шабля заважає. Одні шаровари займуть півмашини, це нині носять джинси, а тоді матерії на штани не шкодували.
Хаблак мимовільно зиркнув на свої ноги — модні джинси з блискучими заклепками й замками-блискавками — іі трохи засоромився. Хоча незбагненні шляхи моди, і ніхто свого часу не міг подумати, що прийдешні покоління глузуватимуть з чоловічих атласних камзолів чи лосин, які обтягували стегна…
Начальник Хаблака, полковник Каштанов, вислухавши капітанову доповідь, лише похитав головою.
— Білого «Жигульонка» знайшли, — повідомив. — Поки ти їздив у Соснівку. Як ми й передбачали, викрали його двоє. Колишні слюсарі станції обслуговування. За Соснівкою в селі у одного з них батьки, сарай на склад запчастин перетворили.
— Нах-хаби! — здивувався Хаблак. — І на що вони розраховували?
Каштанов погладив свою густу сиву борідку. Кажуть, що він єдиний бородатий міліцейський полковник і саме це заважає йому стати генералом. Ще по війні, коли Каштанов носив майорські погони, черговий начальник, зустрівшись н ним уперше, запитав коротко:
— Хто?
Каштанов відрекомендувався, начальник зміряв його важким поглядом і прорік:
— Штукарите! Негайно поголитися й доповісти!
Каштанов не сперечався, круто повернувся й через півгодини стояв перед начальством поголений. Генерал лише миркнув, почервонів, але вибачатися не став.
— Чому не пояснили? — тільки й запитав так, наче Каштанов сам завинив перед ним. — Можете не голитися.
Глибокий шрам на щоці майора побілів од гніву — його поранили в перестрілці з озброєними грабіжниками, бандою, яка кілька місяців тероризувала поліські села області і яку нарешті оперативній групі Каштанова вдалося оточити. Майорові не виповнилося тоді й тридцяти років, капітанські погони одержав ще на фронті у дивізійній розвідці. Був вій високий, стрункий, неодружений, і жінки накидали на нього оком. Тоді ж хтось порадив капітанові відростити борідку.
Сутичка Каштанова з начальством набрала розголосу, й відтоді вже ніхто не дивився косо на його бороду, хоча, можливо, саме того дня і з'явилися в ній перші сиві волосини. Тепер борода вже була суціль білою, і Каштанов не соромився свого шраму, але проста звик до борідки, як і всі в управлінні.
— Попередні машини — їхня робота? — запитав Хаблак.
— Їхня, — ствердив полковник. — Лише одне скло встигли продати.
— Може, цю «Енеїду» передамо обехеесівцям? — запропонував Хаблак.
— Чому «Енеїду»? — не зрозумів Каштанов.
Капітан розповів про кафе «Еней» і малюнки на стінах, висловивши здогад, що сигаретна пачка з грішми залишена торговельними ділками або спекулянтами.
Полковник не роздумував.
— Треба знайти їх, — наказав. — Спекулянти чи рецидивісти — все одно злодії, і твоя справа спіймати їх.
— Не знаю, що й робити, — поскаржився Хаблак.
Каштанов насварився на нього пальцем. Сказав докірливо:
— Не гніви бога. Вони он як наслідили, більше нікуди. Відбитки пальців на пляшках, напевно, є, білі «Жигулі» і серія КИО, усні портрети, навіть деякі звички їхні знаємо. Червона ікра й американські сигарети — тобі це про щось каже?
— Якби це з нашої парафії… — зітхнув Хаблак. — Я б їх, нах-хаб, одразу на цугундер!
— Не тільки ти, — обірвав його Каштанов, — тут і сищиком не треба бути.
— І все ж обехеесівці краще знають свої кадри, — зробив ще одну спробу Хаблак, — різних там розкрадачів. Вони їх по запаху відчувають.
— Ну, нюху й тобі не позичати, — посміхнувся полковник, і Хаблак зрозумів, що принаймні сьогодні йому не переконати Каштанова.
Вечір був світлий і теплий, а найголовніше для Хаблака — зовсім вільний. Додому йти не хотілося, вдома на нього ніхто не чекав, дружина поїхала у відрядження, і Хаблак, нашвидкуруч повечерявши кефіром з булочкою, пішов на Русанівку пішки. Він полюбляв такі прогулянки, хоча випадали вони нечасто. Ритм життя карного розшуку майже виключав піший спосіб пересування — весь час кудись поспішали: як в інше місто, то літаком і тільки найближчим рейсом, у Києві підганяли шоферів, котрі й так перевищували швидкість, користуючись своїми міліцейськими привілеями. А сьогодні він ішов парками повз Верховну Раду, спустився до Аскольдової могили й дістався дніпровським спуском до парку Примакова. Така можливість тільки в Києві — чотири чи п'ять кілометрів суцільних парків, де в цей вечірній час солодко й терпко пахне резедою й матіолою. А потім мостом через Дніпро — Хаблак був тут єдиним пішоходом: хто ж справді ходить пішки мостом Патона?