Відійшовши трохи в бік, вони розстріляли його з автоматів. Патрулю, що прибув на місце трагедії, пояснили: він навідник ЗСУ. Ну, їм так здалося. І їх не затримали за вбивство.
«Навідників» ЗСУ в зоні розстрілюють щодня. Рахунок загиблих поза бойових дії мирних мешканців іде на тисячі.
«Навідником» можуть оголосити через дзвінок по телефону, фотографію власних дітей, якщо сподобалася машина, через наклеп сусідів, які хочуть зайняти квартиру, через особисте ставлення «ополченців». А можуть просто стрельнути в «мішень», кинути гранату в маршрутку, щоб подивитися, «як кричать». Можуть кинути гранату в під’їзд, у вікно. І неважливо, «свій» ти чи «чужий».
Так закінчилися свободи пересування, спілкування, життя.
Ті, хто живе зараз там, в окупації, незалежно, чи підтримували вони «русскій мір», «новоросію», «лнр», «днр», «Росію», «Путіна», «Кадирова», стають жертвами п’яних, обкурених, бандитів, що дірвалися до влади.
Зараз у «генеральній прокуратурі лнр» йде розслідування, що жахає. Встановлено факти, що козацькі, православні, «новоросскі» загони «народної самооборони» (які ми називаємо терористичними угрупованнями), де служили і місцеві, і їхтамнети, «браві російські хлопці», розчленовували людей, закопували в землю, катували, гвалтували, спалювали — живцем. Список злочинів та рівень виконання вражає цинізмом і неймовірною нелюдяністю, бо осіб, що це скоїли, не можно назвати навіть звірами, бо й звірі людяніші…
Кого вони вбивали? Жінок, старих, підприємців, звичайних перехожих, які попалися на очі, навіть товаришів у службі.
Соцмережі, де спілкуються ті, хто вважає себе «новоросами», справжні православні, руськолюбні люди, заповнені оголошеннями про зникнення жінок, дітей, чоловіків.
Кожен день у річках та озерах спливають трупи, а правоохоронці «л-днр» розкривають у ході слідства могильники, де знаходять обгорілі кістки.
Усе це на «звільненій» від України території. Там немає бандерівців та хунти. Тільки свої. Тож свої в кожного свої. Людина з автоматом, людина з владою проходить на війні дуже важке випробування. Постріли обнульовують мораль.
«Ви, знаєте, я ненавиділа вас. Ви писали погано про самооборону, наших добробатів, російських. Але ж вони нас захищали. Ми їм вірили, допомагали, годували, молилися за них, — пише мені землячка з міста Червонопартизанськ. — Так, у місті подейкували, що забирають машини. Але в мене її й так не було, і я в це не вірила. Говорили, що це „укри“. Я не ставила собі питання, як вони потрапили в наш вільний край, у звільнене та заповнене військовими РФ та „армії лнр“ місто.
Казали, що зникають люди. Але ж не мої близькі. Може й правда, хто втік до України, а хто до коханця, або викрали ЗСУ, ну, в нас так кажуть, коли люди зникають. У нас у всьому одразу звинувачують терористів із ЗСУ. Так простіше. Я все виправдовувала й нічому не вірила, бо мене особисто воно не стосувалося. Пенсію не платять — винна Україна. Ліків немає — не привезла Україна. Це зараз до мене дійшло, як же вона могла заплатити і привезти, якщо банки розграбували, і ми проти України, і є фронт, де українців убивають.
Як прийшло усвідомлення? Ні, не через ваші розповіді. Я з ними сперечалася, вважала їх пропагандою, образою наших захисників. У мене зникла племінниця. Пішла за дитиною в дитсадок і зникла. Їй 23 роки. Вона тендітна, гарна, тоненька. Як промінчик світла. Я не пишу „була“. Ми на неї чекаємо. Не віримо в те, що… ну, ви розумієте. Шукаємо. І боляче чути, що, як нам тепер кажуть, „вона втекла до укропів або до коханця“. Ось тільки викрасти її ЗСУ не могли. У Червонопартизанську немає ні ЗСУ, ні НАТО. Тільки російські війська, комендатура „лнр“ і „наші хлопці“, козаки…»
На Донбасі люди здебільшого живуть не в масштабі країни, міста, суспільства, а у своєму, закритому світі, де є тільки телевізор і страх. Може, це вплив роботи в тісних колективах, темних виробках, де начальник ділянки — мама, тато й Бог.
Я не знаю, чому так. Чому деяким болить Донбас і вся Україна, а деяким не болить машина сусіда, припаркована на газоні, даний комусь хабар або кинутий повз урни недопалок.
Мабуть, тому одні будують країну, а інші живуть в ілюзорному, створеному ними самими світі, й гинуть, зіткнувшись із реальністю.
На окупованих територіях давно немає України. Там живуть «вільні» громадяни. Кожен з них вільний по-своєму.
Злочини проти мирних громадян вражають масштабністю і нелюдськістю. Але бачимо їх ми, «хунта», «бандерівці», що живуть в Україні. І співчуваємо, і плачемо. Болить!