Злочини проти мирних громадян, насильство стосовно жінок, дітей, людей похилого віку там, у зоні, мало хто вважає злочином, рідко коли щось розслідується. Люди не помічають звуження своїх прав, сприймаючи те, що їм залишили, як данину.
Одні скоюють ці злочини, тому їм вигідна пропаганда «агресії України». Усе списують на ДРГ, що прорвалися через «армію лнр» та шкодять людям у Свердловську. Інші не помічають нічого, тому що ці злочини не стосуються їх особисто. Треті виправдовують злочинців, перекладаючи вину на жертву. А звуження свобод… Дивно, але все це сприймається нормально, аби гірше не було.
«А може, він і навідник», — досі шепочуться сусіди, поглядаючи на родичів розстріляного в Горлівці чоловіка.
«А може, вона до коханця побігла», — кажуть сусіди родини, в якій зникла дівчина.
Вулицею Циганкова міста Свердловська йшла бліда дівчина. Вона жадібно дихала весняним повітрям, що вже просякло ніжними пахощами розквітлих абрикосів. Терла руки, на яких виднілися фіолетово-сині сліди від мотузки, що довго перетягувала її шкіру. Вона йшла повільно. Посміхалася квітучим гілкам. Підставляла обличчя сонячним променям. По щоках текли сльози. Люди озиралися на неї, здивовано знизуючи плечима, — божевільна. Зараз багато бродить таких блаженних, відсторонених. Люди від них відвертаються. Вони розуміють, що це, швидше за все, жертви насильства, тортур. Але краще не думати про це. Це їх не стосується. Тому швидко проходять, оминаючи таких і ховаючи очі. Дівчина зробила ще кілька кроків, і пролунав вибух.
Потім у зведеннях «мвс лнр» напишуть коротко: «По вулиці Циганкова стався вибух, у результаті якого було виявлено труп гр. А.Л., 1980 р. н., що мешкає в місті Свердловськ, із осколковими пораненнями та ампутацією кінцівок. На руках сліди мотузки».
За інформацією, переданою мені людиною, що має відношення до слідства, стало відомо, що дівчину викрали, довго тримали та ґвалтували. Щоб приховати сліди насильства, тортур і катувань, їй між ніг прив’язали гранату. Вона зробила стільки кроків, на скільки вистачило мотузки, яку тримали її вбивці, щоб себе убезпечити.
Викрав з родини та закладав гранату корінний мешканець Свердловська, член незаконного збройного формування «РИМ» з позивним «Чечен»…
Вона йшла і знала, що помре. Кожен її крок — це прощання з життям, рідними, коханими, може, і з дитиною. Кожен її крок, кожен день, прожитий у неволі й насильстві, як і її смерть, — на тих, хто покликав «визволителів», «русскій мір», хто піддався пропаганді, хто складав і складає цю пропаганду, на тих, хто труситься від страху, очікуючи обіцяних Кисельовим міфічних «бандерівців» і виправдовуючи злочини сучасних фашистів…
…Ця стаття не для українців. Вони й так співчувають, плачуть, моляться, леденіють від усвідомлення того, що відбувається в зоні. Навіть не знаючи подробиць.
Ця стаття для тих, хто «новоросія», «громадяни л-днр», путінолюби, русскоміровци, ватники, а точніше ідіоти.
Де у ваших містах «хунта», «укропи», «бандерівці», де?
Немає їх!
Вас убивають ваші визволителі,— росіяни, присутність котрих приховується, козаки, які грають у ряжених, надягнувши папаху та купивши в Інтернеті іграшкові медалі. А також місцеві, вчорашні п’янчуги, міліціянти, шахтарі, котрі разом з автоматом здобули індульгенцію на вбивства.
Так хто ж фашисти, а? Хто? Мовчите? Мовчите, мешканці Донбасу! Ви й це виправдаєте, так?! Бо ми, ті, хто пише та плаче над загальною бідою, що прийшла в наш дім, ми ж укропські пропагандисти.
Ті, хто кликав усе це, ті, хто дуже хотів як у Росії! Я вже бачу, що ви ніколи не знайдете в собі сміливості визнати правду, прочитати розслідування своєї ж «лнр-івської прокуратури», хоч визнаєте себе «повноцінною республікою».
Бо ж правда. Бо ж боляче. Бо ви, десь там, у собі, вже маєте інший страх. Ви усвідомили, що стали заручниками війни.
Хай буде! Поки так!
В аду місця вистачить усім, і тим, хто скоював злочини, і тим, хто їх виправдовував.
— Тю, вона ж посміхалася, звідки я міг знати, що їй загрожує небезпека, — каже один зі свідків. — Та й що я міг зробити, може, накоїла що. Я звідки знаю, за що її так. Вони влада, їм видніше. Ці пацани, вони ж у камуфляжі, вони ж за нас воювали. Може, вона «укропка»…
…А вона йшла між тими квітучими абрикосами. Знаєте, вони в нас на Донбасі всюди. Пишні, біло-рожеві, навесні накривають місто невагомим, невидимим серпанком, аж голова йде обертом від того п’янкого аромату.