На данный момент работаю в фонде поддержки армии «Повернись живим». Пишу второй роман.
101 кінська сила
3000 обертів на хвилину, 5-та передача. Вечір співає в дзеркалах, а шини тиснуть пилюку в теплий асфальт дня, що минає. Політ на наднизький висоті, над ямами й вибоїнами, паріння над Дніпром. Московський міст, середній ряд. Праворуч, із характерним підвиванням, ліниво суне сонний тролейбус, зустрічна смуга грає у вантах тисячами вогників.
Ритмічне, удвічі швидше серця, клацання поворотника, плавне перелаштування вліво. Педаль до поліка. З напіввідкритого вікна чути шум, потужний рик мотора. Сто одна кінська сила, жадібно сьорбаючи бензин, легко крутить товсті, у два пальці, напівосі. 4000 обертів на хвилину.
Петрівка. Горить червоний, як завжди, не пам’ятаю, щоб було інакше. 3500… 3000… 2000, у правий ряд, не вимикаючи передачі. Двигун дихає повітрям, і за інерцією машина наближається до стоп-лінії. А на капоті уповільнюється віддзеркалення неба і мерехтіння ліхтарів освітлення. Жовтий.
Зелений, знов тиснеш педаль, з низів 101 кінська сила витягає тонну теплого металу і, просвистівши, наче куля, повз інші машини, ти попереду потоку. Свобода від бордюру до відбійника, від бампера до обрію. Темп.
Кирилівська церква, віраж ліворуч, праворуч і нагору, наче бойовий розворот винищувача. Десь у глушнику явно дірка, звук басистий, соковитий. Це дивний момент, коли несправність приємна, і хай так буде.
Зверху кліпає червоними очима, дивиться на місто, що ніколи не спить, телевежа. Телецентр «Олівець» і кладовище, де, нібито цураючись своїх високорангових попередників, скраєчку щільно полягали побратими. Дорогожичі, під міст, лівий ряд грюкає в підвіску залізом ливньовок, а попереду знов червоний. 2000…
Повільне дефіле до Шулявки, дві смуги — це не три, червона «мазда» стрибає з ряду в ряд, намагаючись виграти пару сотень метрів. 18 ям на Шулявському мості вже багато років. Індустріальний міст, ремонт дороги, колись тут буде хайвей, а зараз зустрічна смуга, і люки каналізацій, що стирчать з асфальту, пропливають під машиною, як ті хмари під крилом літака.
Караваєві дачі, знову на «своїй» смузі, 2500, правий ряд, 2000, 4-та передача. Підкрадаюся на зелений, традиційна яма, 3500, віраж уліво, наче авторалі, тільки в уповільненій зйомці й без штурмана, що читає стенограму траси. Червона «мазда» знову стрибає з ряду в ряд, але вже десь позаду, важлива не швидкість, а темп.
Пряма, теплий вечір свистить у дзеркалах, гуляючи салоном. Свобода від бордюру до відбійника, і вперед від бампера до обрію.
Дембєльські гроші скінчилися швидко. Той прес паперу, який дала мені держава, виявився дещо «дешевшим», ніж я сподівався. Воно й недивно: за півтора року ціни змінилися, бензин подорожчав, а жага до постійного руху, що після довгого «бойового чергування» було складно втамувати, випила швидко ту, насправді, досить щедру дяку від держави, яку можна влучно назвати «спасибі, що живий».
Якось несподівано виявилося, що нормальні люди не носять берці влітку і треба десь колядувати щось інше. Бо свої останні кросівки ти прибив цвяхами до стіни бліндажа, тіпа як сказав «до побачення» цьому світові на шляху в той, цивільний. Дивно, але розуміння «цей — той», «тут — там» приходить не одразу, і людина в камуфльованому одязі посеред цивілізації виглядає дещо незграбно.
А ще та людина прокидається вранці й шукає автомата, точніше, ще вночі прокидається, якраз під зміну постів. Ну, тобто десь там, у пампасах, — зміна постів, а тут, у цивілізації, прокидається людина. Мацає навколо, де ж та «Елла», де та холодна залізяка 82-го року випуску. Боїться, що десь пролюбив її чи вкрали. Хоча кому тут потрібен автомат, точніше там, де в кожного свій…
Але то проходить швидко, на відміну від неприємного здивування від цін і потреб цивільного життя. А й насправді, навіщо прати одяг: він брудний тепліше й рідніше, особливо та пляма на нозі, від булочки з джемом, що схожа, вибачте, на гівно, чи той ляпсус крові на коліні. Кров чужа, але по тих мештах можна історію викладати, нащо їх прати?
Але це також проходить. Вільне повітря квартири, де всі 18 квадратних метрів твої, персональні, й усі до однієї шкарпетки твої, і ти сам собі господар. Ця нова атмосфера вивітрює з тебе все те «ностальджі» за оббитим неструганими дошками бліндажем, що «там» вважали за VIP-апартаменти. Гаряча вода з крану сприймається як манна небесна, а справжні 220 вольт у розетці, без отого постійного торохтіння генератора, — то справжнє щастя. Але й дитячий захват від цілодобового, без зайвих зусиль доступу до благ цивілізації триває недовго.