Там усе було просто: бий або біжи, виконуй наказ, стріляй, коли буде треба. Ворог попереду, свої також не подарунки, але то свої, як мінімум. А тут… Хто є друг, хто ворог — визначити складно. Гроші, бізнесові інтереси, репутації й мотивації, питання «хто більше герой» і «як воно було насправді», «навіщо ти туди пішов» і «коли це все скінчиться» виїдають мозок. Ну й дійсно, я що — генерал, щоб знати, коли воно скінчиться?
Люди вимагають швидких рішень і простих відповідей, але так не буває. От не буває, і все тут. Просто сказати: «йди працювати», а ви посидіть рік чи більше в стані, коли гроші тобі платять за те, що ти просто є і живий! Спочатку із цивільного життя, де ти «пахав» з ранку до ночі, потрапляєш у середовище, де нормальним є працювати десь 4 години на добу, а іноді й менше. Звісно, що ти все швидко побудуєш і поробиш, але не можеш піти додому після виконання роботи. То який сенс квапитися?
І це як наркотик: спочатку класно й весело, а потім уже не можеш інакше. Дуже просто — впасти донизу, звикнути жити в землі й не планувати на післязавтра. Просто довірити захист тіла спинному мозкові. Зворотня ж еволюція болюча. Маєш тримати язика за зубами й кулаки в кишенях, думати головою, день у день розв’язуючи однакові питання. Знову вчитися жити за вигаданими правилами, де папірець із потрібною печаткою іноді важить більше, ніж металеві двері кімнати, за якими той папірець дають.
І ти починаєш дорослішати наново…
А потім настає осінь, ховає сонце за хмарами, поливаючи місто дощами. Це красиво й навіть романтично, коли сидиш у теплій кімнаті й дивишся на краплі крізь вікно. У такі моменти на згадку спадає багнюка, що липне кілограмами на ноги, і в глибині душі ти радієш, що то скінчилося для тебе. Радієш і співчуваєш усім тим, хто от прямо зараз десь там. Поки, підіймаючи фонтани брудної води, ти в теплі й під музику мандруєш містом, ті люди — на варті, вдивляються в горизонт і тримають на своїх плечах твоє мирне небо. І чомусь тобі стає соромно за те, що ти тут, а вони там…
Шини чемно трамбують осінню мряку в побитий асфальт. Чотири циліндри тихо співають нескінченну, придушену «Євро-4» до сто однієї кінської сили, але динамічну пісню. Світлофори вітаються, кліпаючи жовтими очима, від межі ближнього світла фар і до схованого в кам’яних джунглях міста обрію. Ніч.
Магнітола співає «Wish you were here», і слова, згасаючи, вилітають назовні, разом з димом сигарет і теплом, крізь щілину приспущеного вікна. Синій дим зникає за кормою, пісня тихне, але це тепло робить місто, що ніколи не спить, таким рідним і своїм.
Місто дивиться на тебе очима поліцейських і повій, що, мов бур’ян, поросли біля каменюки, яку десь далеко на сході звуть дивним словом «поребрик». Останні перехожі, хитаючись і підтримуючи один одного, пірнають у темні двори, де швидкоплинність часу змінює дитячі майданчики на стихійні парковки.
Шашка на даху — як маяк. Людина під ліхтарем здіймає руку. Дивно: в епоху «Uber» звичайний грач на тротуарі — немов той реліктовий мамонт. Мо, смартфон у людини розрядився? Чи гроші скінчились, чи може з Інтернетом біда? У цивілізованому місті наколядувати шаровий Wi-Fi не так уже й складно. Хоча яка, власне, різниця?
Обережно, щоб не обляпати брудом «клієнта», зупиняєш машину, намагаєшся вгадати, що це за мужик і куди він викинув повістку. Злий розум малює контраст: неоновий дим нічних клубів і пороховий сморід опорника, де ти стирчав багато місяців. Що це? Заздрість, зневага, образа на те, що цього мокрого вечора ти, незважаючи ні на що, все одно повезеш його в теплу квартиру, бо така твоя робота і ти сам її обрав?
— Троєщина, Фестивальний?
— 100.
— Поїхали…
Діалог стандартний, на диво, без торгів, хоча ціна адекватна. Можливо, чоловік просто втомився й хоче додому чи просто гуляв містом і нагулявся.
Років 30–35, пристойно вдягнений, тверезий, що дивно в цей час. Питає, чи можна палити. Це, мабуть, неправильно, але курець мені «рідніший». Голос нейтральний, без знаку «+» чи «—», просто нуль, але питання звучить ввічливо і дружньо.
— Паліть, нема питань, попільничка на шахті між сидіннями.
Є люди говіркі, бувають навіть занадто. Теми різні: політика, жінки, робота. Така собі «таксотерапія», ефект попутника в поїзді, коли ти розповідаєш йому те, що давно таїв у собі. Точно знаючи, що вранці поїзд дістанеться пункту призначення і ви ніколи більше не побачитеся.