Цей мовчить. Смартфон працює, гроші не скінчились, мандрує Інтернетом. Підсвітка телефона дістає з темряви кам’яне обличчя, чисто виголене, на шиї дорога краватка.
Хто ти, незнайомець? Банківський службовець чи ресторатор? Чи знаєш, як воно — полишити все й потім починати знову? Чи знаєш, як гуде земля, як світиться небо, як соромно приходити на кладовище потім, як соромно бути живим? Чи знаєш?
Ніч співає вітром, що заблукав між радіатором і заднім склом, дим витікає назовні, повільно падаючи на теплу дорогу. Магнітола співає музику ночі, мелодійний український рок зі змістовим навантаженням на текст. Ліхтарі бігають по капотові, відображаючись у дзеркалах, дивовижним намистом тікають назад у темряву.
Є така пісня — «Brothers in arms» від Dire straits — про трагедію і безглуздість війни. Так, війна — це погано, але чи мали ми вибір? У нічному ефірі грає її кавер, переклад довільний, і якби не наші реалії, її можна було б асоціювати з Афганістаном чи Чечнею. «Эти горы до неба»… Але в нас є свої гори, за які лилася кров. Кілька років тому слово «терикон» здавалося таким дивним і далеким…
Пасажир просить зробити гучніше, і вперше на його обличчі в темряві салону видно емоцію: він плаче, тихо, одним правим оком — ліве вставне, блищить і безглуздо дивиться прямо… Не знаю як, але спиною відчуваю, що йому — теж соромно бути живим у цьому світі.
Ніч сховала мільйон машин у дворах, підземних парковках, розкидала їх по узбіччях провулків. Блимаючи блакитними діодами, автівки сплять, набирають сили, чекають нового дня. Дорогі мерседеси і бюджетні ланоси відпочивають, щоб завтра наново виїхати на вулиці, кружляти хитро закрученими розв’язками та естакадами, стояти в заторах, стикатися в курйозних ДТП, змагатися у світлофорних перегонах.
Свобода. Від бампера до обрію, від бордюру до відбійника. Дорога пуста, всі три ряди мої, точніш наші, бо той чувак позаду — свій, дарма що дорога краватка і крутий костюм. Без слів і паролів, особлива енергетика єднає тих, кому соромно ходити на кладовище, тих, хто лишив позаду старе життя й обрав свободу.
Немов яхта під вітрилами, розслаблено, майже нечутно пустими вулицями пливе чорна машина. Сто одна кінська сила впевнено суне вперед. Мокрий вітер, наче морський бріз, заповнює салон крізь відкриті вікна, ліва рука виставлена вперед і хапає повітря долонею.
Байдуже й холодно вниз дивляться ліхтарі, правий поворотник, шепіт бруду біля бордюру, аварійка.
— Фестивальний, приїхали. Грошей не треба, бережи себе, брат…
У психології є поняття «тригер», дослівно з англійської — «вмикач». Це явище, зазвичай звук, запах або візуальний образ, що вмикає певні емоції й повертає тебе назад у часі, в той момент, коли було скрутно, чи небезпечно, чи просто страшно.
Дивна штука: я не лякаюся петард, що періодично бабахають під вікном. Це зовсім не схоже ні на артобстріл, ні на стрілецький бій. Взагалі-то я знаю, що, навіть якби під вікном хтось шмаляв з автомата, це мене б не дуже бентежило. Мозок автоматично робить усі «обчислення». І розмірковуючи над тим, а чи нормально це — не боятися петард під вікном, маю лише одну відповідь: товсті стіни, нічого не трапиться. Це, мать його, досвід.
Не лякатися петард — не означає не лякатися нічого. Сміттєвоз, що гримить тими контейнерами під вікнами, то значно гірше. Один, але потужний, соковитий удар контейнера в кузов, змушує на секунду завмерти серце. Іноді цей звук навіть намагається кинути тебе на підлогу, підкошуючи ноги. А потім трусяться руки, і ти куриш на балконі, дивлячись на жовту вантажівку з маячком.
Чортів інстинкт: удар металу об метал чомусь схожий на вибух снаряду. Як, насправді, добре, що сміттєвоз їздить нечасто і працює за графіком. Організм не дурний, адаптується. Мов мисливець, що стоїть «на номері», ти підсвідомо чекаєш ті комунальні служби наступного дня. Удар контейнера у кузов все одно змушує тебе здригнутися мимоволі. Але сьогодні ти готовий, на сторожі. І ця боротьба з власним страхом, з інстинктом самозбереження триває постійно з перемінним успіхом, клятий сміттєвоз…
Вечір полива дощем старе місто. Місто ніколи не спить, воно постійно живе, народжується і помирає. В очах ще чистих калюж живуть ліхтарі. Люди тікають з роботи і квапляться додому. Дощ сховав під парасольки поодиноких перехожих. Вони стали однаковими, сховавши від холодної води свої яскраві індивідуальності, дорогі смартфони й незвичайні зачіски. Як клони, всі кудись пливуть, наче їх затягує течія, струмок холодної води, що тече попід бордюром, весело і живо, аж поки не зникне в проваллі міської каналізації.