На заднє сидіння, поспіхом складаючи парасольку, застрибує парочка. Називають адресу, чують тариф і, не маючи в цей час альтернативи, погоджуються. Мотор співає, ці двоє, обіймаючись, грайливо щось там шепочуть один одному на вухо, аж плямкає. Молоді, веселі й трохи п’яні. Флюїди кохання розливаються салоном, лишаючись романтичним осадом на запітнілих вікнах. Маю відчуття, що я тут зайвий.
Їдемо. Роблю музичку голосніше, намагаючись не дивитися в салонне дзеркало, хоча, по-чесному, чомусь дуже хочеться. Ця нездорова цікавість іноді мене лякає. Ну, власне, що тут такого, люди собі й люди, яка різниця, що вони там роблять. Може, їм просто більше нема де усамітнитись?
Власний простір. Це те, чого ніколи немає в армії. Ти маєш бути одним сірником із пачки, картою з колоди, але не індивідуальністю. Мо, навіть не так: дарма що ти яскравий чи самобутній, ти маєш бути гвинтиком великого механізму. І лише так він працює.
Ти завжди на людях: 24 години на добу, 7 днів на тиждень, 365 днів на рік хтось на тебе дивиться або просто існує поруч. Що б ти не робив, чим би не займався, маєш зважати на оточення, а оточення — на тебе. І, розмовляючи по телефону з «великою землею», намагаєшся сховатися. Транслюєш додому всю ту ніжність і турботу, на яку зараз здатен, — таємно.
Зграя самців не терпить слабких. І хоча слабкими є всі поголовно: кожен має свої почуття і свою персональну тугу за домом — то не можна виносити в люди. Суворі правила, суворі мужчини, суворе життя не дають прав на ніжність і сумніви. Не на людях. На жаль, не завжди ти можеш сховатись, і буває так, що говориш ти «холодно» до своїх: дружини, дитини чи мами. А вони не бачать твоїх палаючих тугою за домом очей, чують лише твій сталевий голос, і тим ти їх раниш. Ти це відчуваєш і не можеш вдіяти аж нічого…
Десь позаду ритмічні рухи, і явно хтось вперся коліном у сидіння. Коли музика затихає, міняючи ритм, або під зміну пісень, чути тихий стогін і часте дихання. Думаю, чи слід нагадати «закоханим», що лишилося ще хвилин з десять поїздки, чи, навпаки, не встрягати в процес? Мені невідомо, на якій стадії вони зараз, а спитати якось соромно, та і, мабуть, це буде не дуже доречно.
Придушений крик, роблю вигляд, що мене тут немає, напевне, червоний як рак, у темряві не видно. Через пару хвилин голос: «Зупинить біля гуртожитку, будь ласка». Все ясно, що там й думати: інститут, гуртожиток, доля молодьожная така, як-то кажуть, «знаєм, плавалі». Це вам, діти, татків дарунок…
Зупиняємося, вмикаю освітлення салону. В колі світла з’являются руки, що тримають портмоне. Руки витягають гроші, й на сидіння, а потім на підлогу, «в ноги» правого пасажира, падає клаптик паперу. Підіймаю та передаю рукам, випадково бачу напис «ПОВІСТКА». Обертаюся на нього, з питанням дивлюся хлопцю у вічі. А той посміхається і гордо так каже: «Завтра вранці».
А дощ падає з чорного неба на освітлену лише фарами землю. Хтозна, може, так треба, може, це знак, що слід повертатися, що в мене є свій дім і там мене чекають. Так само чекають, як і півтора роки тому. Намагаючись вижити там, ти вбивав своє життя тут, повільно й вишукано. Час виправляти помилки.
Притискаючи плечем телефон до вуха, на заднє сидіння вмостилася шикарна дама. Вона закинула на сидіння сумку й парасолю. Салон налився ароматом французьких парфумів, а салоном побігли сонячні зайчики від дорогих прикрас. Макіяж, одяг, манікюр. Годинник… Якщо порівняти вартість усього цього антуражу з ціною машини, то автомобіль явно пасе задніх.
— Вільний? — затуливши мобільний долонею, смішно вказуючи вперед довжелезним, блискучим кігтем на увінчаному діамантом пальці, «шикарна дама» задає напрямок руху автомобіля. Наче не менш ніж англійська королева командує своєму вірнопідданому: «Кучєр, трогай». І машина їде вперед.
Останнє сонце пестить землю. Вже холодна осінь, середина дня, тисячі моторів дирчать у довгому заторі. Випиваючи сотні літрів бензину на секунду, довга змія з автомобілів повільно повзе вниз бульваром Лесі Українки. Як завжди, хтось дуже розумний намагався зекономити 5 хвилин. Не пропустив іншу машину і тепер стоїть уже дві години з обдертим боком. Хтось запізнився на роботу, десь не сталося підписання контракту, карета швидкої — вже нікуди не поспішає. Сирена мовчить, білий «Форд-Транзит» із червоною смугою покірно сунеться в нескінченному потоці машин. Не довезли…
Пробка — це не страшно, деякий час після демобілізації я стояв у заторах із задоволенням, мов та губка вбираючи в себе свинцевий сморід вулиць. Півтора року на свіжому повітрі давалися взнаки. Зараз затори — то вже буденність, пасажирка часу не втрачає, телефоном вирішуючи якісь справи…