Нарешті вона замовкає, і в салоні зависає гнітюча тиша. Коли є про що говорити, то за розмовою час плине наче гірська річка. Але різниця в соціальному статусі чи вподобаннях іноді робить розмову складною. Чи просто неможливою. Ну правда, що я можу спитати в людини, яка на пальці носить увесь мій прибуток за рік? Ми настільки різні, ми просто живемо в різних світах. Про що нам розмовляти? Про шарові опори чи ціни на бензин? Про політику? Чи, може, про війну?
Ми розв’язуємо різні проблеми, і якщо мій порядок денний — це десять літрів бензину і питання, як оминути яму на дорозі, то люди, що оселилися в її айфоні, явно розмовляють про якісь вагони з борошном, котрі загубилися десь між Яготином і Шепетівкою. Їй чхати на яму, мені не зрозуміло, як можна загубити цілий поїзд.
Різні рівні відповідальності, різні рівні розуміння. Це як питати генерала, де на опорніку копати туалет, або звертатися до президента, щоб налагодив постачання шкарпеток. Можливо, саме тому і є та складна структура з різних установ і людей, що стоїть між високим начальством і людиною. І, на жаль, якщо «серединка» робить свою справу погано, зусилля обох кінцівок ланки — марні…
І в такі моменти розумієш: що більша твоя «вага», то більша й відповідальність. І, попри дорогі парфуми або круте авто, ти є заручником своїх статків, посади й ролі в суспільстві. Гроші надають свободу пересування, але забирають свободу поведінки. Робота відбирає сім’ю, а злі люди можуть відібрати все інше.
Врешті-решт оминаємо місце ДТП, лишаючи позаду дві майже не пошкоджені автівки, що стали причиною чергового локального колапсу в місті. Радіючи вільному асфальтові, машина стрибає вперед. Дірявий глушник реве, наче під капотом не 101, а всі 300 коней, вільна дорога — то завжди добре. Насолоджуючись цією свободою (від бордюру до бордюру), згадую, що досі не знаю адреси, куди ми їдемо. Питаю.
— Друже, мені треба в фонд, — командним тоном заявляє пасажирка, не додаючи жодних деталей.
Пані забула, що таксі — це не її персональний водій, який знає, де це «фонд». Той уже напевно має знати, де «фонд», «ресторан», «клуб» чи «місце, де живе тьотя Мотя із собачкою». Але я — не він. Він не я, і ми ніколи не зможемо помінятися місцями. Сидіти наче пес на ланцюзі й виконувати забаганки шефа — це не моє. Я обираю свободу, нехай не таку ситу, але свою, персональну, від бордюру до відбійника, від бампера до обрію…
— Вибачте, пані, чи можете ви назвати адресу?
— Забула адресу, не пам’ятаю, волонтерський, великий, армії допомагає. Зазвичай фірма перераховує їм гроші, але зараз хочу сама. У мене син там, на сході, …бригада, розумієте? — сказала вона з гордістю. — Хоча що ви розумієте? Ви ж таксист, — і в цих словах віяло відчаєм.
А я не знав, що відповісти. Закляк і мовчки відвіз, куди треба. Взяв гроші й відрахував решту, від’їхав, припаркувався й довго курив, намагаючись зрозуміти, як же так вийшло. Все просто і складно водночас. Стереотипи правлять думками і світом, прислів’я «судять по одежинці» спрацювало в обидва боки.
Не кращим чином…
А ввечорі знову був дядя Міша, що вперше їхав не сам, а з жінкою. Полишивши дітей на тещу, вони зібрались у театр, певне, вперше за останні кілька років, а то й за життя. Красиво вдягнені, з усмішками, вони сіли позаду. Міша показово відкрив дружині двері, подав руку й театрально вклонився. Мужчина був схожий скоріш на закоханого студента, ніж на напівбандита зі сходу.
Вечір танцював на капоті відображенням ліхтарів і зірок. Небо відкрилося. Жодної хмарини. Можливо, в останнє до весни, місяць гордовито спостерігав за людьми з чистого неба. А люди, такі маленькі й смішні, багаті й бідні, немов мурахи, лазили по планеті, народжувались і вмирали, вбивали один одного, плакали і сміялись, водили таксі чи танки…
На задньому сидінні панувала ідилія. Мабуть, так само, як багато років тому, він і вона, люди, що пройшли півжиття поруч, ніжно трималися за руки. Мабуть, вона згадувала, як чекала його з розборок у буремні 90-ті, а він — як, наче злодій, лазив до неї на другий поверх, намагаючись не випустити з зубів довжелезну макіївську троянду, колись у 80-х. Їхнє життя змінилось, як і в тисяч людей, яких закрутило у вирі подій, не питаючи на те згоди.
І нове життя кинуло виклик, даруючи певну свободу. Час неможливо зупинити: все тече й міняється, ідеали відмирають, їх змінюють інші. Трагедії перетворюються на фарс, і за зміною дня й ночі ти не помічаєш змін у собі, плавної трансформації свідомості, на яку впливає оточення. Жорно історії меле людей без жалю. І в час потрясінь ти ліпиш себе наново. Що вийде з того борошна, м’яка булка чи золотий, але твердий і неїстівний батон, — лише твоя відповідальність. Головне — не згоріти в цій печі.