Сайм підвів голову.
— Сюди йде Парсонс, — повідомив він.
Здавалося, в його голосі також звучало невимовлене: «цей кінчений ідіот». І справді, через залу йшов Парсонс, Вінстонів сусід у будинку «Перемога», — гладкий чоловік середнього віку з русявим волоссям і жаб’ячим обличчям. У свої тридцять п’ять років він уже нажив жирові складки на шиї і животі, але рухався ще по-хлоп’ячому рвучко. Увесь його вигляд настільки нагадував хлопчака у дорослому тілі, що, незважаючи на військовий комбінезон, його легше було уявляти в однострої Розвідників — синіх шортах, сірій сорочці та червоній хусточці на шиї. Кожен, хто дивився на нього, завжди уявляв собі ямочки на колінах і закасані рукави на коротких і пухлих руках. І справді, за першої-ліпшої нагоди Парсонс завжди намагався одягти шорти — коли йшов у похід чи брав участь у якійсь фізкультурній масовці. Він привітав їх обох веселим «Привіт! Привіт!» і сів за стіл, війнувши на на них різким запахом поту. На його рожевому обличчі блищали краплі вологи. У нього була унікальна здатність пітніти. У клубі завжди можна було вгадати, що саме він грав у настільний теніс — настільки мокрим було руків’я ракетки після його руки. Сайм дістав клапоть паперу, на якому була записана довга колонка слів, і став їх переглядати, затиснувши між пальцями чорнильний олівець.
— Дивись, навіть на обіді працює, — сказав Парсонс, штовхаючи ліктем Вінстона. — Зарядка для розуму, еге? Старий, що ти тут понавиписував? Щось надто мудре, щоб я міг зрозуміти? А знаєш, Сміт, чому я за тобою бігаю? Ти забув підписатися.
— На що підписатися? — запитав Вінстон, автоматично засунувши руку до кишені по гроші.
Приблизно чверть його платні доводилося витрачати на добровільні внески, яких було стільки, що їх усі годі було запам’ятати.
— На Тиждень Ненависті. Внески за місцем проживання. Я скарбник нашого кварталу. Ми маємо добре постаратися, щоб влаштувати справжню виставу. Я тобі так скажу, моєї вини в тому не буде, якщо старі будинки «Перемога» не виставлять на вулиці найбільше прапорів. З тебе два долари.
Вінстон витяг і простягнув йому дві м’яті й засмальцьовані банкноти, які Парсонс поклав у маленький нотатник, записавши його прізвище акуратним почерком малограмотної людини.
— До речі, старий, — сказав він. — Я чув, мій шалапут учора поцілив у тебе з рогатки. Я добряче його висварив. Пообіцяв відібрати в нього рогатку, якщо він знову за це візьметься.
— Думаю, він трохи засмутився, що йому не дозволили подивитися на страту, — сказав Вінстон.
— Вони, звичайно, лобуряки, але виховані у правильному руслі, еге ж? Розбишаки, так, але мислять правильно. Вони тільки й думають про Розвідників і про війну. Ти знаєш, до чого моя мала докумекала минулої суботи, коли їхній загін вирушив на прогулянку дорогою на Беркгемстед? Вона підмовила ще двох дівчат, відірвалася від гурту, і вони стежили за якимось чоловіком. Вони дві години поспіль ішли за ним через ліс, а коли вийшли до Амершема, то здали його патрулям.
— Навіщо? — здивувався трохи ошелешений Вінстон.
Парсонс тріумфально провадив:
— Вона була переконана, що він іноземний шпигун — можливо, його скинули на парашуті абощо. Але в цьому вся заковика, старий. Як думаєш, чому він видався їй підозрілим? Вона помітила, що у нього якісь дивні черевики — вона ніколи не бачила, щоб хтось носив такі черевики. Тож, певно, то був іноземець. Недурна як на свої сім років, правда ж?
— І що з ним сталося? — запитав Вінстон.
— Звідки я знаю? Але я не здивувався б, якби... — Парсонс зробив такий рух, ніби цілиться з гвинтівки, й клацнув язиком, зображуючи постріл.
— Дуже добре, — відсторонено промовив Сайм, не підводячи очей від свого клаптя паперу.
— Звичайно, нам усім треба бути пильними, — погодився Вінстон.
— Не варто забувати, що ми воюємо, — докинув Парсонс.
Наче на підтвердження цих слів, з телеекрана над їхніми головами пролунав звук сурми. Але цього разу йшлося не про чергову перемогу — це було повідомлення Міністерства Достатку.
— Товариші! — радісно вигукнув юний голос. — Увага, товариші! Ми маємо для вас чудове повідомлення. Ми виграли битву за продукцію. Усі дані про випуск споживчих товарів свідчать, що порівняно з минулим роком стандарт життя підвищився не менш ніж на двадцять відсотків. Сьогодні вранці по всій Океанії відбулися стихійні демонстрації, на які вийшли робітники фабрик та службовці контор і, тримаючи прапори, промарширували вулицями, висловлюючи подяку Старшому Братові за наше нове щасливе життя, яке нам подарувало його мудре керівництво. Ось кілька підсумкових цифр. Харчова продукція...
Фразу «за наше нове щасливе життя» повторили кілька разів. Міністерство Достатку тепер часто її повторювало. Парсонс, якого привернув звук сурми, сидів, слухаючи повідомлення з роззявленим ротом, проте на його обличчі застиг вираз узвичаєної нудьги. Він не міг встежити за цифрами, але знав, що якимось чином вони були причиною для оптимізму. Він дістав величезну й смердючу люльку, наполовину забиту вже спаленим тютюном. Оскільки норма видачі тютюну становила сто грамів на тиждень, то йому рідко щастило повністю натоптати люльку. Вінстон курив цигарки «Перемога», які намагався тримати лише горизонтально. Нову порцію мали видати лише завтра, а в нього залишилося тільки чотири цигарки. На мить він спробував абстрагуватися від навколишнього гамору і почав дослухатися до звуків з телеекрана. Повідомили навіть про демонстрації, учасники яких дякували Старшому Братові за підвищення норми видачі шоколаду до двадцятьох грамів на тиждень. А лише вчора, подумав він, було оголошено, що норму видачі шоколаду знижують до двадцятьох грамів на тиждень. Чи можливо, щоб вони проковтнули це лише через двадцять чотири години? Так, вони це проковтнули. Парсонс ковтнув легко, з тупою тваринячою готовністю. Безоке створіння за сусіднім столом ковтнуло з фанатичною пристрастю, з шаленою готовністю розтоптати, обмовити й розпорошити кожного, хто б наважився стверджувати, що минулого тижня норма видачі шоколаду становила тридцять грамів. Сайм також проковтнув це, але у дещо складніший спосіб — застосувавши дводумство. То що, виходить, що він залишався єдиним, у кого ще зберігалася пам’ять?
З телеекрана продовжувала литися казкова статистика. Порівняно з минулим роком зросла кількість харчів, одягу, будинків, меблів, каструль, пального, кораблів, гелікоптерів, книжок, немовлят — зросла кількість усього, крім хвороб, злочинів і божевільних. Рік за роком і хвилина за хвилиною все швидко зростало. Як Сайм до того, Вінстон узяв ложку й став водити нею по блідій розлитій на столі підливі, вимальовуючи різні візерунки. Він з огидою міркував про фізичні властивості життя. Чи воно завжди було таким? Чи страви завжди смакували так, як сьогодні? Він окинув поглядом їдальню — напхану людьми, з низькою стелею, зі стінами, обшмульганими незліченними тілами; з розламаними металевими столами та стільцями, розташованими так тісно, що всі сиділи, торкаючись одне одного ліктями; з погнутими ложками, зазубреними на краях тацями, грубими білими кружками; увесь посуд був брудний і потрісканий; скрізь панував кислуватий запах паскудного джину, поганої кави й непраного одягу. Від цього у шлунку та на шкірі завжди виникало відчуття протесту, породжене підозрою, що тебе обікрали, виманили щось, що колись було твоїм. Щоправда, він не пригадував, щоб було якось інакше. У його спогадах завжди бракувало їжі, шкарпетки й спідня білизна завжди були дірявими, меблі — поламаними й хиткими, кімнати — холодними, поїзди в метро — переповненими, будинки розвалювалися, хліб був чорним, чай — дефіцитом, кава бридко смерділа, сигарет ніколи не вистачало — все було дороге і дефіцитне, окрім синтетичного джину. І хоча, звичайно, з роками справи погіршуються, та хіба це не означало, що порушено сам порядок речей, коли серце щемить від невлаштованості, бруду й убогості, від нескінченної зими, подертих і липких шкарпеток, поламаного ліфта, який ніколи не працює, холодної води, обліпленого піском мила, сигарет, що розсипаються в руках, несмачної їжі з дивним присмаком? Хіба все це не здалося б нестерпним, якби пам’ять поколінь не підказувала, що колись усе це було зовсім інакшим?