Другим був чоловік на ім’я О’Браєн, член Внутрішньої Партії, що перебував на такій високій і важливій посаді, що Вінстон лише міг туманно уявляти, у чому полягала її суть. Побачивши, як до них наближається член Внутрішньої Партії у своєму чорному комбінезоні, люди, що стояли навколо стільців, враз примовкли. О’Браєн був кремезним чоловіком, з міцною шиєю та грубим і, разом з тим, іронічним обличчям. Попри свою грізну зовнішність, він не був позбавлений певної харизми. Його звичка у своєрідний спосіб поправляти на носі окуляри надавала йому якоїсь дивної беззахисності і, водночас, — незбагненної інтелігентності. На думку відразу спадав джентльмен вісімнадцятого сторіччя, що пропонує свою табакерку з нюхальним тютюном, якщо хтось і досі міг мислити подібними категоріями. Вінстон бачив О’Браєна хіба що з десяток разів за стільки ж років. Він відчував до нього глибоку прихильність, і не лише тому, що був заінтригований контрастом між його витонченими манерами і зовнішністю професійного боксера. Набагато ґрунтовнішою причиною була потаємна віра — а може, навіть не віра, а сподівання, — що політична благонадійність О’Браєна не є аж такою однозначною. Щось у його обличчі давало надію для такого припущення. А можливо, в його рисах вбачалося не стільки несприйняття заскорузлих догматів, скільки просто розум. Та у будь-якому разі він мав вигляд людини, з якою хотілося поговорити, звичайно, за умови, що можна було якось перехитрити телеекран і залишитися з ним наодинці. Вінстон ніколи не робив найменшої спроби переконатися у цьому здогаді: зрештою, він не бачив жодної можливості вдатися до такого кроку. Саме цієї миті О’Браєн подивився на свого наручного годинника, побачив, що вже одинадцята нуль-нуль, і, мабуть, до закінчення Двохвилинки Ненависті вирішив залишитися у Департаменті Документації. Він сів у тому самому ряду, що й Вінстон — десь за два місця від нього. Між ними сиділа маленька русява жінка, що працювала у кабінці поруч із Вінстоном. Дівчина з темним волоссям примостилася позаду нього.
Наступної миті з прилаштованого у кінці зали великого телеекрана долинув огидний скрегіт, схожий на звук роботи страхітливого незмащеного механізму. Це був звук, від якого боляче стискалися зуби, а волосся на потилиці ставало сторч. Розпочалася ненависть.
Як завжди, на екрані з’явилося обличчя Емануїла Ґолдштайна, ворога народу. Серед публіки подекуди залунало сичання. Маленька русява жінка зойкнула зі змішаним почуттям страху й огиди. Ґолдштайн був ренегатом і віровідступником, який колись давно (наскільки давно, ніхто вже й не пам’ятав) був одним із провідних функціонерів Партії і майже не поступався за впливовістю самому Старшому Братові, а потім зайнявся контрреволюційною діяльністю, був засуджений на смерть і незбагненним чином кудись утік і пощез. Програми Двохвилинок Ненависті постійно змінювалися, але в кожній з них Ґолдштайн виступав головним персонажем. Він був найпершим зрадником і перший осквернив чистоту Партії. Усі наступні злочини проти Партії, усі вияви зради, акти саботажу, єресі, відступництва походили безпосередньо з його вчення. Він був ще живий і снував свої підступи проти Партії. Можливо, ховався десь далеко за морем, під захистом своїх чужоземних покровителів, які оплачували його контрреволюційну діяльність, а можливо навіть — такі чутки іноді ходили — він перебував у підпіллі на території самої Океанії.
Вінстонові забило подих. Він ніколи не міг спокійно дивитися на обличчя Ґолдштайна. То було худе єврейське обличчя з пухнастим ореолом сивого волосся й маленькою цапиною борідкою — розумне й водночас внутрішньо жалюгідне з виразом старечої недоумкуватості, яку підкреслював довгий тонкий ніс, на самому кінчику якого притулилися окуляри. Він нагадував вівцю, і в його голосі також вчувалося овече бекання. Ґолдштайн провадив свої звичайні отруйні випади проти доктрин Партії — випади настільки безглузді й гротескні, що навіть діти розуміли їхню непереконливість, але водночас досить правдоподібні, аби вселити тривогу, що їм можуть повірити інші, менш стійкі люди. Він лаяв Старшого Брата, засуджував диктатуру Партії, вимагав негайно укласти мир із Євразією, домагався свободи слова, свободи преси, свободи зібрань, свободи думки, він істерично волав, що революцію зрадили, — і все це викладав довжелезними реченнями, певним чином пародіюючи звичний стиль ораторів Партії і навіть послуговуючись окремими словами з Новомови: можна сказати, він користувався ними навіть частіше, аніж будь-який член Партії у своєму звичайному житті. І щоб ніхто не сумнівався в реальності тих загроз, які маскувало базікання Ґолдштайна, позад нього на телеекрані постійно марширували нескінченні колони євразійської армії шеренга за шеренгою крокували кремезні чоловіки із застиглими азійськими обличчями, які насувалися на телеекран, а потім зникали, поступаючись місцем наступним таким самим. Глухе ритмічне гупання солдатських чобіт утворювало тло, на якому лунало бекання Ґолдштайна.
Ненависть ще не тривала й тридцятьох секунд, а вже половина людей у кімнаті почали щось мимоволі вигукувати. Годі було витримати самовдоволене овече обличчя на телеекрані й жахливу могутність євразійської армії за ним. Крім того, зображення Ґолдштайна чи навіть лише думка про нього несамохіть спричиняла страх і гнів. Він був постійним об’єктом ще більшої ненависті, аніж навіть Євразія або Остазія, бо коли Океанія воювала проти однієї з цих держав, з іншою вона зазвичай укладала мир. Але дивувало те, що, хоча Ґолдштайна всі ненавиділи й зневажали, і з трибун, телеекранів, газет і книжок тисячі разів на день його теорії відкидалися, спростовувалися, висміювалися, виставлялися як жалюгідне сміття, — незважаючи на все це, ніколи не зменшувалася загроза його впливу. Завжди знаходилися нові простаки, які ніби чекали, коли він їх надурить. Не минало й дня, щоб Поліція Думок не викривала шпигунів і саботажників, які діяли під його керівництвом. Він був командиром великої таємної армії, підпільної мережі конспіраторів, які докладали всіх зусиль для руйнування держави. Вони називали себе Братством. Також пошепки розповідали історії про жахливу книжку, збірник усіх єресей, автором якої був Ґолдштайн і яку таємно передавали з рук у руки. То була книжка без назви. Люди воліли називати її просто книжкою. Але про такі речі всі знали лише з туманних пліток. Рядовий член партії не став би просто так згадувати ані про Братство, ані про книжку.
Наступної хвилини ненависть перетворилася на шаленство. Люди підстрибували на своїх місцях й щосили горлали, намагаючись заглушити овече бекання, що лунало з телеекрана. Обличчя маленької русявої жінки вкрилося червоними плямами, і вона роззявляла рота, наче викинута на берег рибина. Навіть важке обличчя О’Браєна розпашіло. Він сидів на своєму стільці випростаний, його могутні груди то здіймалися, то опускалися, наче на них накочувалися хвилі. Чорнява дівчина позаду Вінстона почала кричати: «Свиня! Свиня! Свиня!» і раптом схопила важкий словник Новомови і пожбурила ним в екран. Він ударив Ґолдштайна в ніс і відлетів назад, але його голос продовжував звучати безперестану. У мить просвітління Вінстон збагнув, що він горлає разом з іншими і стукає черевиком об спинку стільця. Жахлива особливість Двохвилинки Ненависті полягала не в тому, що потрібно було прикидатися, а в тому, що годі було залишитися осторонь від загального божевілля. За якихось півхвилини вже не потрібно було прикидатися. Гидкий шал страху й мстивості, бажання вбивати, катувати, трощити обличчя ковальським молотом, здавалося, пронизував людей електричним струмом, мимоволі перетворюючи кожного на верескливого безумця зі спотвореним гримасою обличчям. Проте лють була абстрактною, нікуди не спрямованою, її можна було переключити з одного об’єкта на інший, як полум’я паяльної лампи. Так, якоїсь миті ненависть Вінстона була спрямована зовсім не проти Ґолдштайна, а навпаки, проти Старшого Брата, проти Партії і Поліції Думок. У такі хвилини він линув серцем до самотнього висміюваного єретика на екрані, єдиного охоронця правди й здорового глузду у світі брехні. А вже наступної миті він був заодно з людьми, що оточували його, й усе, що говорили про Ґолдштайна, здавалося йому правдою. У такі хвилини його таємна ненависть до Старшого Брата змінювалася на обожнювання, і Старший Брат, здавалося, височів мов непереможний, безстрашний захисник, що скелею стояв супроти азійських орд, а Ґолдштайн, усупереч своєму усамітненню, своїй безпорадності та сумніву щодо реальності його справжнього існування, уявлявся зловісним чаклуном, спроможним лише силою свого голосу зруйнувати саму суть цивілізації.