Потроху очі звикли до темряви. Стало видно тільки до певної віддалі, а далі — ніяк. Поки що зір Аомаме доходив до темного силуету чоловіка. Однак не було зрозуміло, куди він звернув своє обличчя і що бачить. Аомаме впевнилася лише в тому, що він — здоровань і його плечі спокійно, але сильно піднімаються й опускаються у такт з диханням. А воно було незвичним — із особливою метою і функцією, до яких долучався увесь організм. Аомаме уявляла собі, як рухаються — розширюються і звужуються — його лопатки й діафрагма. Звичайна людина так потужно дихати не здатна. Цього можна навчитися лише завдяки тривалому наполегливому тренуванню.
Голомозий стояв поруч з Аомаме в незмінній позі, випрямивши спину й злегка випнувши підборіддя. На відміну від чоловіка на ліжку, дихав неглибоко й швидко. Знітившись, насторожено чекав, коли скінчиться цей ряд глибоких вдихів і видихів. Очевидно, таку процедуру чоловік практикував щоденно для того, щоб привести себе в нормальний стан. Як і Голомозому, Аомаме нічого іншого не залишалось, як чекати її закінчення. Можливо, це був процес, потрібний для пробудження.
Невдовзі, немов робота велетенського механізму, дихання поступово затихло. Інтервал між його етапами мало-помалу подовшав, і нарешті все скінчилося сильним довгим видихом. У кімнаті знову запала глибока тиша.
— Уже пора, — втретє нагадав Голомозий.
Чоловік неквапливо ворухнув головою. Здається, повернув її до Голомозого.
— Можете йти, — сказав він йому. У нього був виразний глибокий баритон. Рішучий, без жодної двозначності. Очевидно, він остаточно пробудився.
Голомозий у темряві злегка вклонився і без зайвих рухів — так само, як заходив — покинув кімнату. Двері зачинились, й Аомаме залишилася наодинці з чоловіком.
— Вибачте, що темно, — сказав чоловік. Очевидно, він звертався до Аомаме.
— Мені однаково, — відповіла вона.
— Темрява мені потрібна, — м'яким голосом сказав чоловік. — Але не турбуйтесь. Шкоди від цього вам не буде.
Аомаме мовчки кивнула. І, згадавши, що перебуває в темряві, сказала:
— Розумію. — її голос був твердішим і гучнішим, ніж завжди.
Після того якийсь час чоловік розглядав Аомаме в темряві. Вона відчувала на собі його уважний погляд. Точний і прискіпливий. Здавалось, він бачить її наскрізь. Наче за одну мить зірвав з неї весь одяг і залишив цілком голою. Його зір не лише торкався її шкіри, але й доходив до м'язів, нутрощів і навіть матки. «Цей чоловік бачить у темряві, — подумала Аомаме. — Бачить навіть те, чого не видно очима».
— У темряві начебто все добре видно, — сказав він, ніби вгадавши думки Аомаме. — Та після надто довгого перебування в ній мені важко повертатися у світ, де багато світла. Однак у певний момент доводиться.
Потім він знову якийсь час розглядав постать Аомаме. Ніщо не свідчило, що в нього є до неї статевий потяг. Він просто споглядав її як один з об'єктів. Немов пасажир, який з палуби спостерігає обриси острова, мимо якого пропливає його корабель. Але він не був звичайним пасажиром. А таким, що бачить наскрізь усе на острові. Таким тривалим гострим і немилосердним поглядом він змусив Аомаме відчути свою фізичну недосконалість. Зазвичай такого з нею не траплялося. За винятком грудей, вона скоріше гордилася своїм тілом. Вона його щоденно гартувала й старанно дбала. Мала пругкі м'язи й ніякого зайвого жиру. Але під пильним поглядом чоловіка почувалася чимось схожим на мішок жалюгідного трухлявого м'яса.
Начебто прочитавши її думки, чоловік перестав до неї приглядатися. Вона негайно відчула, як раптом його погляд ослаб. Так, немов хтось за будинком закрив водогінний кран, коли із шланга поливали водою тротуар.
— Вибачте за клопіт, та чи не могли б ви трохи відслонити штору на вікні? — тихо сказав чоловік. — У темряві вам, напевне, буде важко працювати.
Поклавши спортивну сумку на підлогу, Аомаме підійшла до вікна і, потягнувши за шнур, відслонила спочатку важку товсту штору, а за нею — білу мережану завісу. Вечірнє Токіо — Токійська вежа, прожектори швидкісної автостради, фари автомашин на вулицях, світло у вікнах висотних будівель, різнокольорові неонові вогні на дахах — освітило кімнату своїм змішаним сяйвом, притаманним великому місту. Не сильним, а таким, що тільки дозволяло насилу розрізнити в ній меблі. Воно викликало в Аомаме приємні почуття. Бо надходило зі світу, до якого вона сама належала. Вона наново усвідомила, наскільки воно їй потрібне. Однак навіть таке тьмяне світло, здавалось, надто сильно різало чоловікові очі. Все ще сидячи на ліжку із схрещеними ногами, він своїми великими долонями затулив обличчя, щоб його уникнути.