А той провадив далі:
— Дотепер вони, карлики, були відомі під різноманітними назвами, але здебільшого їх ніяк не називали. Вони тільки існували. Карлики — це лише зручна назва. У свій час моя дочка в дитинстві називала їх маленькими людьми. Це вона їх привела, а я змінив їхню назву на карлики. Бо так легше вимовляти.
— І ви стали володарем.
Чоловік глибоко вдихнув через ніс і на певний час затримав повітря в легенях. Потім повільно видихнув.
— Я — не володар. Я тільки став чути голос.
— І тепер ви хочете, щоб вас жорстоко вбили?
— Ні, жорстокого вбивства не хочу. Адже зараз 1984 рік і ми перебуваємо в центрі великого міста. Крові не треба. Досить просто забрати в мене життя.
Кивнувши, Аомаме розслабила свої м'язи. Вістря голки все ще цілилося в одну точку на чоловіковій шиї, але вона вже не палала бажанням убити його.
— Ви досі зґвалтували багато молодих дівчат. Дівчат, яким заледве сповнилося десять років.
— Це правда, — відповів чоловік. — Загалом так можна вважати. Якщо виходити із людських звичаїв, то я — злочинець. Мав статевий зв'язок із неповнолітніми дівчатами. Хоча я цього й не бажав.
Аомаме тільки глибоко зітхнула. Не знала, як угамувати бурю почуттів у своїй душі. Її обличчя спотворилося, а ліва й права руки, здавалось, домагалися різного.
— Я хочу, щоб ви позбавили мене життя, — сказав чоловік. — У будь-якому розумінні краще, щоб я більше не жив на цьому світі. Мене треба ліквідувати заради рівноваги у світі.
— А що станеться після вашого вбивства?
— Карлики перестануть чути голос. Бо я не маю спадкоємця.
— А хіба можна цьому вірити? — процідила крізь зуби Аомаме. — Можливо, ви — просто сексуальний маніяк, який придумав зручну теорію, аби виправдати свої огидні вчинки. А карликів ніколи й не було, як і голосу Божого та благодаті. Можливо, ви — один з численних на світі жалюгідних шахраїв, які називають себе пророками й релігійними діячами.
— Бачите годинник праворуч на комоді? — не піднімаючи голови, спитав чоловік.
Аомаме зиркнула праворуч. Там стояв невисокий, до пояса, різьблений комод, а на ньому — мармуровий годинник. З вигляду важкуватий.
— Не відривайте від нього очей.
Як велів чоловік, Аомаме, повернувши голову, перевела погляд на цей годинник і відчула, як під її пальцями чоловікові м'язи затверділи, мов камінь. У них зібралася неймовірна сила. І ніби під її дією, годинник знявся над поверхнею комода й завис у повітрі. Піднявшись сантиметрів на п'ять, він дрібно тремтів, ніби вагався, і секунд десять тримався на одному місці в повітрі. Після того чоловікові м'язи втратили свою силу, і годинник, глухо стукнувши, впав на комод — так, наче раптом згадав про земне тяжіння.
Чоловік довго й утомлено перевів подих.
— Така дрібна справа, а вимагає багато сили, — видихнувши все повітря, що було в ньому, сказав він. — Стільки, що життя може скоротитися. Однак, гадаю, ви принаймні зрозуміли, що я — не жалюгідний шахрай.
Аомаме не відповіла.
Глибоко дихаючи, чоловік відновлював сили. Годинник, трохи зсунувшись убік, ніби нічого й не сталося, і далі вистукував час. Аомаме стежила за ним, поки секундна стрілка не зробила один оберт.
— Ви маєте особливі здібності, — сухо сказала вона.
— Як бачите.
— У «Братах Карамазових» розповідається про диявола й Христа, — сказала Аомаме. — У Христа, який постився у пустелі, диявол вимагав: «Зроби чудо!». Мовляв, перетвори камінь на хліб. Але Христос знехтував його вимогою. Бо чудо було диявольською спокусою.
— Я знаю. І я читав «Братів Карамазових». Звичайно, ви маєте рацію. Подібні хвастощі нічого не вирішують. Але треба було за короткий час вас переконати. От чому я насмілився це показати.
Аомаме мовчала.
— У цьому світі нема ні абсолютного добра, ні абсолютного зла, — сказав чоловік. — Добро й зло не стоять на місці, а постійно міняються ролями. Одне добро наступної миті може перетворитися на зло. І навпаки. Подібний світ описав Достоєвський у «Братах Карамазових». Головне — підтримувати рівновагу між добром і злом, що перебувають у безперервній круговерті. Якщо доходить до перекосу в один бік, то підтримати мораль стає важко. Отож рівновага — це добро. В цьому розумінні я повинен умерти, щоб підтримати її.
— Я не відчуваю зараз потреби вас убивати, — рішуче сказала Аомаме. — Ви, мабуть, знаєте, що я прийшла сюди з цим наміром. Не могла допустити існування такої, як ви, людини. Будь-що готувалася вас прибрати з цього світу. Однак зараз я вже не маю цього наміру. Ви страшно мучитеся, і я знаю про ваші страждання. У таких муках ви повинні знесиліти й умерти. А допомагати вам умерти легкою смертю я вже не маю охоти.