— В якому розумінні?
— Не знаю. Сказав лише, що погано почувається. Сказав і поклав слухавку. Відтоді зовсім не давав про себе знати. Я хотів спитати по телефону, як у нього справи, але телефон стояв завжди на автовідповідачеві. Просто біда.
— Комацу-сан має сім'ю?
— Ні, живе сам-один. Мав дружину й дитину, але вже давно розлучився. Так кажуть. Сам нічого не розповідає, тому жодних подробиць невідомо.
— У всякому разі, дивно, що він цілий тиждень не приходить на роботу й лише один раз зателефонував. Правда?
— Бо, як знаєте, він не може похвалитися здоровим глуздом.
Не випускаючи з рук слухавки, Тенґо подумав над цим і сказав:
— Справді він сам не знає, що може витворити. Не визнає загальновизнаних суспільних норм і має свавільну вдачу. Проте, наскільки мені відомо, до роботи ставиться відповідально. Просто не віриться, що в той час, коли «Повітряна личинка» так успішно продається, він, хоч і хворий, кинув на півдорозі цю справу й навіть не підтримує як слід зв'язку з видавництвом. Досі з ним такого не траплялося.
— Це правда, — погодився редактор. — Можливо, варто навідатися до нього додому і все розізнати. У зв'язку із зникненням Фукаері заварилася каша із «Сакіґаке». Можна подумати, що щось таки сталося. Я не думаю, що Комацу-сан, удаючи хворого, не ходить на роботу. Скоріше він зайнятий тим, що десь переховує Фукаері.
Тенґо мовчав. Він не міг сказати, що вона перед ним чистить вухо ватяною паличкою.
— Крім того, він зав'язнув по вуха в історії з тією книжкою. Вона добре продається, але щось його не задовольняє. Так здається не тільки мені, але й багатьом нашим колегам у видавництві… До речі, ви маєте до Комацу-сана якусь справу?
— Ні, не маю нічого особливого. Просто давно з ним не розмовляв, тому й вирішив спитати, як поживає.
— Останнім часом він був дуже заклопотаний. Можливо, перебував під стресом. У всякому разі, «Повітряна личинка» — перший бестселер нашого видавництва в його історії. Цьогорічний бонус — велика для нас утіха. А ви цю книжку вже прочитали?
— Звичайно, прочитав. Як рукопис, поданий на конкурс.
— Справді, ви ж рецензували рукопис.
— Це — добре написане, цікаве оповідання.
— Так, справді з цікавим змістом. Варте того, щоб його почитати.
В цих словах Тенґо причулася зловісна нотка.
— У цьому проявилася його інтуїція як редактора. Твір дуже майстерно написаний. Не сумніваюсь. Навіть трохи занадто майстерно. Як для молодої авторки — сімнадцятирічної дівчини, що зараз кудись пропала безвісти. Та й з редактором не можна зв'язатися. І тільки книжка рухається прямо з напнутими сприятливим вітром вітрилами, як безлюдний «Летючий голландець».
Тенґо промимрив щось невиразне.
А його співрозмовник вів далі:
— Химерна, таємнича історія. Між нами кажучи, у видавництві перешіптуються, що, мовляв, Комацу-сан приклав руку до цього твору, вийшовши за межі здорового глузду. Я в цьому сумніваюся, та якщо це правда, то ми маємо небезпечну бомбу.
— А може, вам просто щастить.
— Якщо й щастить, то чи довго так триватиме? — сказав редактор.
Подякувавши, Тенґо скінчив розмову.
Поклавши слухавку, він сказав Фукаері:
— Уже цілий тиждень Комацу-сан не ходить на роботу, і не дає про себе знати.
Дівчина нічого не відповіла.
— Схоже, що навколо мене одні за одними зникають люди, — мовив Тенґо.
Фукаері знову нічого не сказала.
Тенґо раптом згадав той факт, що кожного дня поверхня людської шкіри втрачає сорок мільйонів клітин. Вони лущаться і, перетворюючись на дрібні, невидимі оком пилинки, зникають у повітрі. Можливо, ми для цього світу — клітини своєрідної епідерми. Якщо це так, то нема чого дивуватися, що хтось одного дня несподівано зникає.
— Може, наступного разу моя черга, — сказав він.
Фукаері коротко хитнула головою.
— Ви не зможете пропасти.
— Чому?
— Бо зробили очищення.
Кілька секунд Тенґо над цим розмірковував. Але, звісно, ніякого висновку не дійшов. Наперед знав, що не варто думати. Однак зовсім не думати не міг.