Тенґо Кавана з'явився на порозі будинку цього дня пополудні перед четвертою. Надходив суботній вечір. Тенґо, з піднятим коміром поношеної штурмівки, у бейсбольній кепці на голові й з дорожньою сумкою на плечі, зайшов у будинок відразу, не зупиняючись перед дверима й не оглядаючись навколо. Свідомість Усікави ще не проясніла, але здоровенну постать, що проходила в його полі зору, не пропустила.
— О, Кавана-сан, вітаю з поверненням, — пробурмотів Усікава й тричі клацнув затвором фотоапарата з допомогою електропривода. — Як батькове здоров'я? Напевне, ви втомилися, правда? Відпочиньте. Приємно повернутися додому. Навіть якщо дім у такому жалюгідному будинку. А от Еріко Фукада зібрала свої манатки й кудись пішла, поки вас не було.
Та, звісно, його голос не дійшов до Тенґо. Усікава говорив сам до себе. Він зиркнув на годинник і зробив запис у блокноті: «Тенґо Кавана повернувся додому пополудні, о 3:56».
У той час, коли Тенґо Кавана з'явився перед будинком, десь розчинилися двері й відчуття реальності повернулося у свідомість Усікави. Так само, як повітря заповнює вакуум, за одну мить його нервова система відточилась і свіжі сили розлилися по організму. Він долучився до цього конкретного світу як одна важлива запчастина, що приємно клацнула при встановленні. Кровообіг прискорився, по тілу розійшлася відповідна кількість адреналіну. «От і добре! Я такого сподівався, — подумав Усікава. — Це — мій і світу первісний стан».
Тенґо з'явився знову на порозі будинку після сьомої. Коли смеркло й почав віяти вітер, усе навколо раптом охололо. На ньому була шкіряна куртка поверх штурмівки з каптуром і збляклі сині джинси. Він вийшов надвір і, зупинившись, оглянувся навколо. Але нічого особливого не помітив. Кинув погляд туди, де ховався Усікава, але його не завважив. «Він не такий, як Еріко Фукада, — подумав Усікава. — Вона — особлива. Бачить те, чого люди не бачать. А от ти, Тенґо-кун, — добре це чи погано — звичайна людина. Мене не бачиш».
Переконавшись, що у навколишньому краєвиді ніщо не змінилося, Тенґо затягнув блискавку шкіряної куртки до самої шиї і, встромивши руки у кишені, рушив вулицею. Усікава відразу нап'яв на голову в'язану шапку, обмотав шию шарфом, узувся в черевики і побіг за ним.
На таку підготовку витратив мало часу, бо мав намір кинутися за Тенґо, щойно побачить його надворі. Ясна річ, переслідування — небезпечний вибір. Тенґо міг негайно впізнати його за прикметною фігурою та рисами обличчя. Та вже стемніло, тож якщо зберігати відповідну дистанцію, Тенґо, напевне, не зможе його запримітити.
Тенґо йшов вулицею поволі, кілька разів озирався, але Усікави не помітив, бо той поводився досить обережно. Здавалось, ніби висока постать Тенґо про щось думає. Можливо, про зникнення Фукаері. Судячи з напряму його руху, можна було подумати, що він прямує до станції. Потім сяде на електричку й кудись поїде? Якщо так станеться, то стеження за ним ускладниться. Станція освітлюється, а суботнього вечора пасажирів небагато. Тому постать Усікави страшно виділятиметься. У такому разі було б набагато розумніше відмовитися від переслідування.
Однак Тенґо не прямував до станції. Пройшовши трохи вулицею, він звернув убік у безлюдний провулок, який невдовзі привів його до закусочної під назвою «Муґіатама», до якої, видно, вчащала молодь. Тенґо зиркнув на годинник, кілька секунд постояв у задумі перед дверима, а тоді зайшов усередину. «„Муґіатама“, — подумав Усікава й хитнув головою. — Що за чудернацька назва?»
Ставши за телеграфним стовпом, Усікава оглянувся навколо. Мабуть, Тенґо збирається щось випити й перекусити. Це забере принаймні півгодини або й годину. Усікава поглядом шукав зручного місця, де можна було б згаяти час і стежити за дверима закусочної. Та поблизу видніла тільки молочарня, невеличка молитовня секти «Тенрі» й рисова крамничка. До того ж усі вони були зачиненими. «От досада!» — подумав Усікава. Сильний північно-західний вітер прудко гнав по небу хмари. Від денного тепла нічого не лишилося. Тож, природно, Усікаву не тішило, що доведеться в такий зимовий холод простояти на краю дороги півгодини або й годину.