Звісно, цю фотографію Тенґо бачив уперше в житті. Взагалі йому досі ще не доводилося розглядати родинної фотографії. І так само власної, з дитячих років. Батько пояснював, що вони жили бідно й не могли купити фотоапарата, а також не мали нагоди сфотографуватися цілою родиною. Тенґо тоді в цьому сумнівався. І це таки була неправда. Фотографія, зроблена в той час, залишилася. Їхній одяг не був розкішним, але цілком дозволяв показатися перед людьми. Та й, здавалось, не жили вони настільки бідно, що не могли купити фотоапарата. Тенґо сфотографували невдовзі після народження, — мабуть, у 1954–1955 році. Він перевернув фотографію — на ній не було ні дати, ні місця фотографування.
Тенґо пильно розглядав обличчя начебто своєї матері. Зображення було маленьким і, до того ж, розпливчастим. Можливо, з допомогою збільшувальної лупи вдалося б розгледіти його дрібніші риси, але такого інструмента, звісно, він не мав напохваті. А проте зумів приблизно його оцінити. На овальному обличчі виднів маленький ніс і пухлі губи. Матір не була красунею, але своєю миловидністю справляла приємне враження. Принаймні у порівнянні з неотесаним батьковим виглядом здавалася набагато вишуканішою й розумнішою. І це втішило Тенґо. Її волосся було акуратно укладене, а обличчя вражало яскравим виразом. Можливо, перед об'єктивом фотоапарата вона напружилася. Японський одяг на ній начебто приховував форму її тіла.
Судячи із зображення на фотографії, важко було назвати батьків ідеальним подружжям. Видно, вони різнилися віком. Тенґо спробував уявити собі, як вони обоє десь випадково зустрілися, порозумілися між собою й, одружившись, народили одного сина, але це йому не вдавалося. На фотографії він не міг абсолютно нічого прочитати. Можливо їх пов'язала разом як подружжя не сердечна близькість, а якась обставина. А можливо, все склалося по-іншому. Адже людське життя — це лише наслідок ряду безпричинних, а часто й брутальних подій.
Після того Тенґо намагався встановити, чи загадкова жінка з його фантазій (або потоку дитячих спогадів) збігається із зображенням матері на цій фотографії. Але згадав, що зовсім не пам'ятає її обличчя. Та жінка, розстебнувши блузку і вивільнивши груди з-під бюстгальтера, давала ссати їх незнайомому чоловікові. При цьому вона глибоко, ніби задихаючись, зітхала. Тенґо пам'ятав лише це. Якийсь чужий чоловік ссав груди його матері. Хтось забрав те, що мало належати винятково йому, Тенґо. Можливо, для немовляти це була явна загроза. На обличчя матері воно не звернуло уваги.
Тенґо поклав фотографію у конверт і задумався над її змістом. Батько зберігав її до самої смерті. Значить, дорожив матір'ю. Відколи Тенґо себе пам'ятав, мати вже була померла від хвороби. За даними адвоката, він був єдиною дитиною, яка народилася у покійної матері й батька, збирача абонентної плати «NHK». Це був факт, підтверджений книгою породинної реєстрації. Однак документ міської управи не може засвідчити, що цей чоловік — його біологічний батько.
— Я не маю сина, — перед тим, як упасти у глибокий коматозний стан, заявив батько.
— Ну, то скажіть, хто, власне, я такий? — спитав Тенґо.
— Ви — ніхто, — відповів батько просто й беззаперечно.
Почувши ці слова, Тенґо впевнився, що між ним і цим чоловіком немає кровної спорідненості. І подумав, що звільнився з важких кайданів. Однак з плином часу він засумнівався, що батько казав тоді правду.
— Я — ніхто, — повторив він уголос.
Раптом потім Тенґо сплило на думку, що молода матір на фотографії чомусь схожа на його заміжню подругу. Її звали Кьоко Ясуда. Щоб заспокоїти свідомість, він сильно натиснув кінчиком пальця на середину чола. І ще раз добув з конверта фотографію. Маленький ніс, пухлі губи. Трохи випнуте підборіддя. Інша зачіска, але риси обличчя справді такі, як у Кьоко Ясуди. Власне, що це означає?
І чому батько вирішив передати Тенґо після своєї смерті цю фотографію? За життя не дав йому жодної інформації про матір. Навіть ховав таку родинну реліквію. І лише в останній момент, без жодних пояснень, передав йому цю бляклу фотографію. Навіщо? Щоб урятувати сина чи ще більше збити з пантелику?
Тенґо збагнув лише одне: батько зовсім не збирався пояснювати йому якихось обставин, зафіксованих у фотографії. Ні за життя, ні тепер, по смерті. «Ось фотографія. Я даю тобі лише її. А до решти сам додумайся», — можливо, так він повідомляв.