Незабаром примчала медсестра Омура з паперовим пакетом у руці й добула з нього акуратно складену уніформу.
— Може, рік тому, коли Кавана-сан ще був при повній свідомості, я взяла її від нього на зберігання, — сказала ця дебела медсестра. — Він хотів, щоб його поклали в домовину в цій уніформі. Тому я віднесла її в хімчистку й посипала інсектицидами.
Це була добре знайома уніформа службовця «NHK», яку Тенґо ні з чим не переплутав би. Її штани були акуратно випрасувані. А сама вона відгонила гострим запахом інсектициду. На якийсь час Тенґо втратив дар мови.
— Кавана-сан сказав мені, що хоче, щоб його спалили в цій уніформі, — повідомила медсестра Омура й, знову акуратно склавши уніформу, запхала її в паперовий пакет. — А тому сьогодні я передаю її вам, Тенґо-сан. Принесіть її завтра до фірми ритуальних послуг і попросіть переодягти батька в неї.
— Але ж так робити не годиться. Уніформа надана корпорацією для тимчасового користування. Після виходу на пенсію її треба повернути «NHK», — невпевненим голосом заперечив Тенґо.
— Не переймайтеся, — сказала Кумі Адаті. — Якщо ми промовчимо, то ніхто про це не знатиме. Навіть якщо пропаде одна стара уніформа, «NHK», гадаю, не збідніє.
З цим погодилась і медсестра Омура.
— Кавана-сан понад тридцять років трудився на «NHK» — з ранку до вечора обходив квартири мешканців. Мабуть, часто потрапляв у халепу й виконував страшно велику норму. То хіба можна жаліти для нього однієї уніформи? Адже він користувався нею не для того, щоб чинити зло.
— Правду кажете. І я зберігаю матроску із середньої школи, — сказала Кумі Адаті.
— Уніформа службовця «NHK» і шкільна матроска — це зовсім різні речі, — втрутився Тенґо, але ніхто його не підтримав.
— І я засунула матроску в стінну шафу, — сказала медсестра Омура.
— Іноді одягаєш її і показуєшся чоловікові? В білих шкарпетках, — пожартувала Кумі Адаті.
— Це непогано, — сказала медсестра Омура із серйозним виразом обличчя, підперши щоку рукою. — Можливо, добре стимулює.
— У всякому разі, — звертаючись до Тенґо, сказала Кумі Адаті, щоб скінчити розмову про матроску, — Кавана-сан дав чітко зрозуміти, що хоче вмерти в уніформі «NHK». І ми повинні виконати таку його волю, правда?
Взявши паперовий пакет з батьковою уніформою, Тенґо вернувся в палату. Разом з ним прийшла Кумі Адаті й узялася стелити ліжко. Новим, із запахом крохмалю, простирадлом, новою ковдрою, новою підковдрою і новою подушкою. Після такої обнови батькове ліжко змінилося до невпізнання. Тенґо чомусь згадав густе волосся на лобку Кумі Адаті.
— Останнім часом ваш батько постійно перебував у коматозному стані, — розгладжуючи складки на простирадлі, сказала Кумі Адаті. — Та я думаю, що він не був зовсім непритомним.
— Чому ти так думаєш?
— Бо, здається, ваш батько іноді посилав комусь повідомлення.
Стоячи біля підвіконня й дивлячись надвір, Тенґо обернувся до медсестри.
— Повідомлення?
— Так, ваш батько часто постукував по краю ліжка. Його рука спадала вниз і вистукувала — тук-тук, тук-тук — щось схоже на азбуку Морзе.
Кумі Адаті сама постукала легенько кулаком по краю ліжка.
— Це схоже на якийсь сигнал, правда?
— Я думаю, що це не сигнал.
— Тоді що?
— Він стукав у двері, — сухим голосом сказав Тенґо. — Вхідні двері якогось будинку.
— Можливо, це справді так, як ви кажете. Бо здавалося, ніби хтось таки стукає у двері. — Кумі Адаті примружила очі. — То що, навіть втративши свідомість, Кавана-сан все ще збирав абонентну плату?
— Мабуть, — відповів Тенґо. — Десь у закутку голови.
— Як у давнину воїн, що після смерті не розлучався із сурмою, — захоплено сказала Кумі Адаті.
Тенґо мовчав, бо не знав, що відповісти.
— Видно, ваш батько дуже любив цю роботу. Любив ходити й збирати абонентну плату «NHK».
— Річ не в тому, любив чи не любив, — сказав Тенґо.
— А, власне, в чому?
— Просто батько вмів виконувати її найкраще.
— Он що! Невже? — здивувалася Кумі Адаті. І задумалася над почутим. — Можливо, що в певному розумінні це правильне рішення.
— Можливо, — сказав Тенґо, поглядаючи на сосновий бір. — Можливо, що так.
— А от, наприклад, що ви вмієте робити найкраще? — спитала медсестра.
— Не знаю, — дивлячись їй прямо в очі, відповів Тенґо. — Справді не знаю.
Розділ 22
(про Усікаву)
Здавалось, ніби її очі жаліли
Тенґо з'явився на порозі будинку о шостій п'ятнадцять недільного вечора. Вийшовши надвір, зупинився і, ніби щось шукаючи, озирнувся навколо. Перевів погляд справа наліво, а тоді — зліва направо. Глянув у небо й під ноги. Але, здається, не помітив нічого незвичного. І швидким кроком пішов вулицею. Усікава стежив за ним крізь щілину між шторами.