Аомаме не знала, з чого почала б, якби раптом, без такої попередньої підготовки, опинилася віч-на-віч з ним. Як тільки уявляла собі таку зустріч, її перехоплювало дихання, а в голові тьмарилося. Вона мала багато чого розповісти йому. Та не знала, що саме треба сказати, якби така мить настала. Усе, що вона хотіла розказати, перетворюючись на слова, втрачало своє найважливіше значення.
У всякому разі, зараз Аомаме могла тільки чекати. Спокійно й обережно. Скласти у велику шкіряну сумку через плече всі потрібні речі, щоб одразу вибігти з дому, щойно побачить постать Тенґо, й більше сюди не повертатися. А таких було не дуже багато. Готівку в банкнотах, переміну одягу й повністю заряджений пістолет фірми «Heckler amp; Koch». Пістолет поклала так, щоб могла вихопити його якомога швидше. Костюм від Дзюнко Сімади на плічках добула з шафи й, перевіривши, чи нема на ньому складок, повісила на стіні вітальні. Долучила до нього білу блузку, панчохи й туфлі на високих підборах від Шарля Журдана. А також бежевий весняний плащ. Тобто зібрала той самий одяг, в якому колись спускалася аварійними сходами із столичної швидкісної автостради. Як для грудневого вечора плащ був трохи затонким. Однак іншого вибору вона не мала.
Отак приготувавшись, Аомаме сіла на садовий стілець веранди і через щілини в пластикових жалюзі зосередила погляд на дитячій гірці парку. «Серед ночі, в неділю, помер батько Тенґо, — міркувала Аомаме. — Від медичного засвідчення смерті до кремації мусило пройти двадцять чотири години. Так вимагав закон. Якщо це врахувати, то кремація могла відбутися у вівторок. Тобто сьогодні. Після похорону Тенґо вернеться звідкись до Токіо не раніше, ніж сьогодні ввечері. Мої слова Тамару передасть йому потім. Тож перед тим Тенґо не з'явиться у парку. Крім того, надворі ще світло.
Перед смертю лідер помістив у моє лоно це маленьке створіння. Таке моє припущення. А може, інтуїтивний здогад. Якщо це правда, то невже я, врешті-решт, виконую волю цього покійника й прямую туди, куди він указав?»
Аомаме скривилася. Ніяк не могла дійти певного висновку. «Тамару припускає, що, можливо, за потаємним задумом лідера я завагітніла „тим, що чує віщий голос“. Можливо, у вигляді „просторової личинки“. Та чому така роль випала мені? І чому моїм партнером у цьому має бути Тенґо Кавана? Це також не має пояснення.
У всякому разі, досі навколо мене відбувалися різні події, зв'язок між якими залишався незрозумілим. Як слід не вдавалося визначити принципів, на яких вони ґрунтуються, і напрямів їхнього розвитку. І от, урешті-решт, я опинилася в теперішньому становищі. Але на більше я не згідна», — рішуче підсумувала Аомаме.
Вона ще більше скривила обличчя.
«Майбутнє відрізняється від минулого, — міркувала далі Аомаме. — Більше ніхто не зможе свавільно маніпулювати мною. Відтепер я дотримуватимуся власних принципів і діятиму згідно із власною волею. Будь-що захищатиму своє маленьке створіння. Відчайдушно боротимусь за нього. Бо це моє життя, і в мені моя дитина. Хоч би що хтось запрограмував для своєї мети, дитина, безперечно, наша — моя і Тенґо. І нікому я її не віддам. Незалежно від того, добре це чи погано, я сама визначу принципи й напрям дії. Тож нехай усі це запам'ятають».
Наступного дня, в середу, о другій годині пополудні задзвонив телефон.
— Послання я передав, — без жодних передмов сказав Тамару. — Він зараз у власній квартирі. Сьогодні зранку я розмовляв з ним по телефону. Точно о сьомій вечора він прийде до дитячої гірки.
— Він мене пам'ятає?
— Звичайно, добре пам'ятає. І також, здається, довго вас шукав.
«Лідер казав правду. Тенґо також мене розшукував», — подумала Аомаме. Навіть цієї інформації їй було досить. Її душа наповнилася щастям. Ніякі інші слова у світі не мали значення.