— Я постійно уявляла собі, як ти мене так обіймаєш, — завмерши, прошепотіла вона йому на вухо.
— Як займаєшся зі мною сексом?
— Так.
— З десяти років це собі уявляла? — запитав Тенґо.
Аомаме засміялася.
— Та ні. Коли стала трохи старшою.
— І я уявляв собі це саме.
— Що ти в мені?
— Так, — відповів Тенґо.
— І тепер усе так, як ти собі уявляв?
— Все ще не можу повірити, що це правда, — чесно признався він. — Мені все ще здається, ніби я і далі уявляю собі.
— Але ж це правда.
— Вона здається надто чарівною, щоб бути нею.
Аомаме в темряві всміхнулася. А тоді приклала свої губи до його губ. Їхні язики переплелися.
— Тобі не здається, що мої груди надто малі? — спитала вона.
— Якраз такі, які треба, — відповів він, поклавши руку на її груди.
— Ти справді так думаєш?
— Звичайно, — сказав він. — Ти стала б іншою, якби вони були більшими.
— Дякую, — сказала вона й додала: — Крім того, права й ліва груді відрізняються одна від однієї розміром.
— І в такому вигляді вони гарні, — сказав він. — Ліва — це ліва, а права — це права. Нічого в них не треба змінювати.
Аомаме приклала вухо до грудей Тенґо.
— Я довго була самотньою. І багато чого мене глибоко ранило. От було б добре, якби я могла зустрітися з тобою раніше. Тоді не довелося б так довго блукати манівцями.
Тенґо хитнув головою.
— А от я так не думаю. Саме зараз той час, коли ми мали зустрітися.
Аомаме заплакала. Довго стримувані сльози покотилися з її очей. Їхні великі краплі падали на простирадло, немов дощ. Не відпускаючи Тенґо, вона дрібно тремтіла й не переставала плакати. А він, обійнявши її обома руками, міцно пригортав до себе. «Тепер, напевне, він робитиме так постійно», — раділа вона.
— Треба було стільки часу, щоб ми зрозуміли, якими самотніми ми були, — сказав Тенґо.
— Рухайся, — сказала вона йому на вухо. — Поволі й довго.
Тенґо послухався її. Рухався дуже поволі. А тим часом Аомаме, спокійно дихаючи й прислухаючись до власного серцебиття, трималася його могутнього тіла, як людина, що тоне. Переставши плакати й думати, віддалившись від минулого й майбутнього, пристосувалася усім своїм єством до його руху.
Над ранок вони обоє, в готельних купальних халатах, стояли перед великим вікном і тримали в руках склянки з червоним вином, яке замовили в готельної служби. Аомаме пригублювала склянку тільки для годиться. Їм усе ще не хотілося спати. З вікна свого номера на сімнадцятому поверсі вони могли досхочу спостерігати Місяць. Хмари кудись розвіялися, і ніщо не загороджувало їхнього поля зору. Хоча вдосвіта Місяць перемістився досить далеко, він усе ще висів над міським обрієм. Стаючи щораз попелястішим, він от-от мав закінчити свої обов'язки й пірнути під горизонт.
У жінки за конторкою готельного адміністратора Аомаме попросила вибрати, незалежно від плати, номер на одному з верхніх поверхів, звідки виднів би Місяць. «Найголовніша умова — щоб було видно Місяць», — підкреслила вона. Жінка за конторкою поставилася люб'язно до молодої парочки, що раптом навідалася в готель. Тим паче що того вечора в ньому випадково виявилося багато вільних номерів. Крім того, вона з першого погляду відчула до них прихильність. Послала коридорного перевірити, чи в одному номері-люкс для молоді добре видно Місяць, а тоді передала Аомаме ключ. І взяла плату за номер з особливою знижкою.
— Хіба сьогодні Місяць уповні? — зацікавлено спитала вона Аомаме. Досі вона чула від пожильців численні вимоги, побажання й прохання. Але ні разу не зустрічала таких, що серйозно просили номер, з якого добре видно Місяць.
— Ні, — відповіла Аомаме. — Така фаза Місяця вже минула. Тепер Місяць повний на дві третини свого розміру. Та це не має значення. Головне — щоб його тільки було видно.
— Ви любите дивитися на Місяць?
— Понад усе, — всміхаючись, відповіла Аомаме.
Хоча вже світало, Місяців не ставало більше. На небі залишався тільки один, звичний, Місяць. Єдиний супутник, що споконвіку крутиться з незмінною швидкістю навколо Землі. Поглядаючи на Місяць, Аомаме приклала руку до низу живота й ще раз переконалася, що там міститься маленьке створіння. Відчувала, що живіт трохи побільшав.
«Який це світ, я ще не знаю, — міркувала вона. — Та незалежно від того, який він, я в ньому, напевне, залишуся. Ми в ньому залишимося. Мабуть, у ньому нас підстерігають його загрози й небезпеки. Напевне, цей світ переповнений своїми загадками й суперечностями. І багатьма темними дорогами, якими доведеться пройти. Та це не має значення. Байдуже. Я з охотою його прийму. І нікуди звідси не піду. Хоч би що сталося, ми залишимося в цьому світі з одним Місяцем. Утрьох — Тенґо, я й маленьке створіння.