А проте Усікава шукав його навколо. Був людиною, що так просто не здається. Не жаліючи своїх ніг, ходив, доки міг, і нарешті знаходив хоч невелику можливість. Упертість була його характерною особливістю. Однак, обійшовши за півдня всі навколишні закутки, він зневірився. Квартал Коендзі, щільно забудований, без висотних будівель, розміщувався на рівній території. Кількість місць, в поле зору яких потрапляла квартира Тенґо, була обмежена. І Усікава, здається, ніде тут не міг прилаштуватися.
Гарні думки приходили йому до голови завжди тоді, коли залізав у теплувату ванну. А тому, повернувшись додому, він насамперед підігрів воду. Занурившись у пластикову ванну, слухав по радіо концерт для скрипки Сибеліуса. Не тому, що особливо полюбляв Сибеліуса чи вважав його концерт музикою, яку варто слухати у ванні наприкінці дня. Можливо, фіни люблять довгими ночами слухати музику Сибеліуса в сауні. Однак у тісній ванній кімнаті, спареній з туалетом, двокімнатної квартири в будинку, що в кварталі Кохіната столичного району Бункьо, музика Сибеліуса звучала трохи патетично й напружено. Але Усікава цим не переймався. Його задовольняло, якщо навколо нього лунала хоч якась музика. Не має значення, яка. Він готовий був слухати й концерт Рамо, й «Карнавал» Шумана. А тоді випадково по радіо передавали концерт для скрипки Сибеліуса. От і все.
Як завжди, одна, порожня, половина свідомості Усікави відпочивала, а друга — думала. Музика Сибеліуса у виконанні Давида Ойстраха в основному проходила через першу половину. Як легіт, заходила й так само виходила через широко відчинені двері. Мабуть, таке слухання музики не заслуговує похвали. Можливо, якби Сибеліус знав, як його музику слухають, то насупив би свої великі брови, а на його товстій шиї утворилося б кілька зморшок. Однак Сибеліус давно помер та й Давид Ойстрах уже покинув цей світ. А тому Усікава, безцеремонно пропускаючи музику справа наліво, другою половиною свідомості безперестанку думав.
У такий час він любив думати, не обмежуючись лише конкретним об'єктом. Давав волю своїй свідомості так, ніби випускав собак на широке поле. Казав їм: «Біжіть, куди заманеться, робіть усе, що хочеться». А сам, занурившись по шию у воду, примруживши очі, мимоволі слухав музику. А коли собаки, безцільно стрибаючи навколо, качаючись на пагорбі, невтомно доганяючи один одного й марно переслідуючи білку, забруднились і, втомлені грою, повернулися, Усікава гладив їх по голові й знову надівав на них ошийники. Тоді й концерт Сибеліуса закінчився. Приблизно через півгодини. Якраз вчасно. Диктор оголосив, що наступна музика — «Симфонієта» Яначека. Таку назву Усікава десь чув. Але де, не міг пригадати. Намагався згадати, але чомусь в очах тьмарилося. Вони вкривалися чимось схожим на жовтаву млу. Напевне, пересидів у ванні. Усікава махнув на все рукою, вимкнув радіо й, вилізши з ванни, в самому рушнику навколо талії, добув з холодильника пиво.
Усікава мешкав тут сам-один. Колись мав дружину й двох маленьких дочок. Разом з ними жив у будинку, купленому в кварталі Тюорінкан міста Ямато префектури Канаґава. Мав маленький трав'янистий дворик і тримав собаку. Дружина мала досить правильні риси обличчя, а дітей можна було назвати навіть гарними. Дівчата не успадкували нічого від зовнішності Усікави. Звичайно, він тільки радів тому.
Однак раптово, як змінюється сцена в театрі, він залишився один. Навіть дивувався, що колись жив із родиною у власному будинку на передмісті. Усікава навіть подумав, що помилився у своїх фантазіях і свідомо, для власної зручності, видумав спогад про минуле. Однак, звісно, це була правда. Він мав дружину, з якою спав в одному ліжку, й двох єдинокровних дітей. У шухляді стола лежала сімейна фотографія з чотирма особами. На ній вони щасливо посміхалися. І навіть собака, здається, робив те саме.
Усікава не сподівався, що його родина знову об'єднається. Дружина з дітьми мешкала в Наґої. Дочки мали нового батька. Батька з нормальною зовнішністю, якої вони не соромилися, коли він приходив до школи на батьківські збори. Дочки майже чотири роки не бачилися з Усікавою, але, видно, особливо не жалкували за цим. Навіть листів не присилали. Та й сам Усікава, здається, не дуже сумував, що не може зустрітися з ними. Однак, звичайно, це не означає, що він не дорожив ними. Просто насамперед він мусив забезпечити своє існування і тимчасово вимкнути коло непотрібних думок.