Помітивши Аомаме, вона поставила лійку на землю й, показавши на невеликий металевий садовий стілець біля входу, звеліла їй сісти. Коли Аомаме сіла, господиня опустилася на стілець навпроти неї. Якщо щось робила, то завжди безшумно. Як розумна лисиця, що прокрадається лісом.
— Принести щось випити? — запитав Тамару.
— Теплого квіткового чаю, — сказала господиня. І подивилася на Аомаме. — А вам?
— Те саме, — відповіла Аомаме.
Легенько кивнувши, Тамару пішов з оранжереї. Оглядаючись навколо й переконавшись, що поблизу нема метеликів, він прочинив двері й, хутко вийшовши надвір, зачинив їх. Наче робив танцювальні па на світській вечірці.
Господиня зняла робочі бавовняні рукавиці й, поводячись із ними, як з шовковими рукавичками на вечірці, ретельно поскладала на столі. І чорними очима, повними яскравого блиску, глянула прямо на Аомаме. Очима, які досі були свідками багато чого. Аомаме відповіла тим же.
— Здається, важливу особу ви прибрали, — сказала господиня. — Досить відому у світі, пов'язаному з видобутком нафти. Ще молоду, але впливову.
Вона завжди говорила тихим голосом. Таким, що хоч який вітерець легко розвіяв би. Через те її співрозмовник чи співрозмовниця мусили добре нашорошувати вуха. В Аомаме часто з'являлося бажання повернути ручку гучності вправо. Та, звісно, такої ручки ніде не було. Тому нічого іншого не залишалось, як пильно прислухатися.
Аомаме сказала:
— Хоча того чоловіка раптом не стало, ніхто, здається, не відчув особливих незручностей. Світ і далі справно рухається.
Господиня всміхнулася.
— У цьому світі немає незамінної людини. Хоч би якими знаннями й здібностями вона володіла, наступник завжди знайдеться. Якби світ був переповнений незамінними людьми, то нам, гадаю, було б дуже скрутно. Звичайно… — додала вона і, ніби підкреслюючи, піднесла в повітря вказівний палець правої руки, — заміни таким, як ви, не знайшлося б.
— Навіть якби не знайшлося, то не дуже складно підшукати замінний засіб, — зауважила Аомаме.
Господиня спокійно дивилася на Аомаме. На її губах спливла задоволена усмішка.
— Можливо, — сказала вона. — Та навіть якби так сталося, то не було б такої спільності, як от зараз з вами. Ви — це ви. І ніхто інший. Я вам дуже вдячна. Настільки, що словами не можу висловити.
Нагнувшись уперед, господиня поклала свою долоню зверху на руку Аомаме. І так тримала її секунд десять. Потім руку прибрала й з удоволеним виразом обличчя відхилилася назад. Метелик, пурхаючи в повітрі, сів на плече її синьої робочої сорочки. Маленький білий, з кількома гербами на крильцях. Зовсім не знаючи страху, він там і задрімав.
— Напевне, ви ще ніколи не бачили такого метелика, — сказала господиня, озирнувшись на власне плече. У її голосі злегка вчувалася гордість за себе. — Навіть на Окінаві його нелегко знайти. Він бере поживу тільки з особливих квітів, які цвітуть у тамтешніх горах. Для догляду за таким метеликом довелося привезти сюди й вирощувати ці квіти. А це забрало багато часу й праці. І, звісно, грошей.
— Видно, цей метелик сильно до вас прихилився, правда? Господиня всміхнулася.
— Він уважає мене своєю подругою.
— А хіба з метеликом можна подружитися?
— Щоб з ним подружитися, треба стати частиною природи. Перестати ворушитись, як людина, й переконати себе, що ти сама — дерево, трава або квітка. Якщо через певний час метелик розслабиться, то само собою подружиться.
— Метеликам дають імена? — поцікавилася Аомаме. — Як собакам і котам.
Господиня легенько похитала головою.
— Метеликам імен не дають. Їх розрізняють за візерунком крилець і формою. Навіть якби їм давали імена, вони все одно швидко вмирають. Вони — безіменні, короткочасні друзі. Я приходжу сюди щодня, щоб, зустрівшись, привітатися й поговорити про се, про те. Та коли минає певний час, вони мовчки кудись зникають. Думаю, що, напевне, помирають, але не знаходжу їхніх трупів, хоч би скільки шукала. Зникають безслідно, немов проковтнуті повітрям. Метелики — найефемерніші привабливі істоти. Хтозна-де народжуються, тихо живуть, вимагаючи дуже мало, й потім непомітно кудись зникають. Може, в іншому, ніж наш, світі.