Після тривалого часу вона раптом подумала: «Хіба, наприклад, не можна вважати, що проблема не в мені, а в зовнішньому світі, який мене оточує? Що в моїй свідомості й психіці не виникла жодна ненормальність, а під дією якоїсь невідомої сили навколишній світ зазнав зміни». Що довше Аомаме міркувала над такою гіпотезою, то дедалі природнішою вона їй видавалася. Бо не мала жодного реального відчуття, що в її свідомості виникла якась хиба або викривлення.
Тому вирішила цю гіпотезу розвивати далі. «Порушення народилося не в мені, а у світі. Саме так. Якоїсь миті світ, який я знала, зник, відійшов, а його місце посів інший. Так одна колія переходить на стрілці в іншу. Коротко кажучи, досі моя свідомість належала попередньому світові, але сам світ уже став іншим. Поки що ця зміна має обмежені розміри. Більша частина нового світу — це той світ, який я завжди знала. А тому в житті не відчуваю майже ніякої проблеми. Однак може статися, що «змінена частина» світу з плином часу збільшуватиметься і створить навколо мене набагато більше нових обставин. Невелике відхилення поволі розростатиметься і, можливо, в деяких випадках порушить логіку моїх дій та спонукає до вчинення фатальної помилки. Якщо так станеться, то це буквально означатиме мою смерть».
Паралельний світ…
Аомаме скривилася, наче взяла в рот щось страшенно солоне. Але не так сильно, як нещодавно. Тоді знову застукала тупим кінцем кулькової ручки по передніх зубах і важко застогнала горлом. Учень середньої школи вищого ступеня за її спиною все це чув, але цього разу вдав, ніби не почув.
«Вийшла якась наукова фантастика, — подумала Аомаме. — Може, я заради самозахисту придумала таку довільну гіпотезу? А насправді, можливо, з моєю головою щось негаразд? Власну психіку я вважала цілком нормальною, а свідомість без порушень. Та хіба більшість душевнохворих не заявляє, що вони повністю нормальні, а світ схибнувся? Тож, висунувши абсурдну ідею про «паралельний світ», я з усієї сили не стараюся виправдати своє божевілля?
Потрібна холоднокровна оцінка сторонньої людини. Але ж піти на обстеження до лікаря, знавця психоаналізу, я не можу. Справа надто заплутана, й забагато фактів, про які не маю права говорити. Наприклад, недавно виконана «робота», без сумніву, суперечить закону. Як не крути, я потайки вбивала чоловіків за допомогою саморобної мініатюрної плішні. Я ж не зізнаюся в цьому лікареві. Хоч би й жертви були розбещеними, ницими типами, не вартими й слова захисту».
Якби навіть вона змогла приховати таке порушення закону, то законослухняну частину її життя від народження до сьогодні все одно не можна назвати нормальною навіть просто так, для годиться. Це те саме, що запихати брудну білизну в ущерть заповнену валізу. У цій частині її життя стільки матеріалу, що вистачило б, щоб загнати одну людину в ненормальний психічний стан. Узяти хоча б для прикладу її сексуальне життя. Про нього ж людям не скажеш.
«Ні, я не можу звернутися до лікаря, — вирішила Аомаме. — Мушу сама розв'язати це питання. Спробую ще далі розвивати свою гіпотезу. Якщо таке сталося, тобто цей світ справді підмінено, то коли, як і де, на котрій конкретно стрілці?»
Аомаме ще раз зосередилась і заходилася перебирати спогади. І здогадалася, що світ уперше частково змінився кілька днів тому, коли в номері готелю в Сібуї вона порішила фахівця з нафтодобувної галузі. Зійшовши з таксі на столичній швидкісній автостраді номер 3, спустилася аварійними сходами на державне шосе номер 246, поміняла панчохи й попрямувала до станції Санґендзяя на лінії Токю. По дорозі розминулася з молодим поліціантом і вперше помітила, що його зовнішність відрізняється від звичної. Це був початок. Якщо так, то, можливо, трохи раніше світ перейшов на інші рейки. Бо поліціант, якого бачила того ранку біля дому, був у добре знайомій уніформі й мав при собі револьвер старого зразка.
Аомаме згадала дивне відчуття, яке вона пережила, почувши вступну частину «Симфонієти» Яначека в таксі, затиснутому в заторі. Їй тоді здалося, ніби її викручують, стискають, немов ганчірку. «Водій показав мені, що на столичній швидкісній автостраді є аварійні сходи, тож я, знявши туфлі на високих каблуках, спустилася по них униз, незважаючи на небезпеку. Поки я босоніж спускалася сходами під сильним вітром, у моїх вухах уривчасто лунала перша частина «Симфонієти» Яначека. Можливо, це й був початок», — подумала вона.
Таксист також справив дивне враження. Аомаме добре пам'ятала його слова, сказані на прощання. Вона якомога точніше відтворила їх у своїй пам'яті.
І коли ви це зробите, то, можливо, буденний краєвид тоді здаватиметься вам іншим, ніж досі. Та нехай видимість не введе в оману. Дійсність завжди одна й та сама.