Обіпершись правим ліктем, Аомаме ще раз повернула її стегно. Почувся глухий хрускіт, і суглоб ворухнувся. Господиня затамувала подих, але не скрикнула.
— Тепер усе буде гаразд, — сказала Аомаме. — Полегшає. Стара пані довго видихнула, на її чолі блиснув піт. «Дякую», — сказала вона тихо.
Цілу годину Аомаме розминала її тіло, стимулювала, розтягувала м'язи, вивільняла суглоби. І все це супроводжувалося немалим болем. Але й Аомаме, і господиня знали, що без нього нічому не допоможеш. Тож усю годину практично мовчали. Несподівано скінчилася соната для флажолета, і плеєр для компакт-дисків зупинився. Було чути лише голоси птахів, що прилетіли у двір.
— Здається, ніби тіло стало набагато легшим, — за якийсь час промовила господиня. Втомлена, вона все ще лежала долілиць. Великий купальний рушник, постелений на ліжку для масажу, потьмянів від поту.
— От і добре, — сказала Аомаме.
— Ви своєю появою дуже мені допомогли. Якби вас не було, я, напевне, почувалася б зле.
— Заспокойтеся. Я не маю наміру зникати.
Ніби завагавшись, за хвилину господиня спитала:
— Не хочу вам докучати, але скажіть: ви когось любите?
— Люблю, — відповіла Аомаме.
— Це добре.
— Та, на жаль, той чоловік мене не любить.
— Може, це трохи дивне запитання, — сказала господиня. — Але чому він вас не любить? Дивлячись збоку, ви надзвичайно приваблива молода жінка.
— Бо він навіть не знає про моє існування.
Стара пані задумалася над сказаними словами.
— А ви не маєте бажання донести до нього той факт, що ви існуєте?
— Поки що не маю, — відповіла Аомаме.
— Заважають якісь обставини? Хочете сказати, що самі не можете наблизитися до нього?
— Кілька обставин. Та майже все залежить від мого бажання.
Господиня здивовано глянула на Аомаме.
— Досі я зустрічала різних дивних людей, і, можливо, ви — одна з них.
Аомаме ледь-ледь розслабила губи.
— У мені нема нічого особливо дивного. Просто я лише чесна.
— Постійно користуєтеся одного разу вибраними правилами?
— Так.
— І трохи вперті, запальні.
— Можливо.
— Але вчора вночі буйно веселилися, правда?
Аомаме почервоніла.
— Хіба це видно?
— Видно по шкірі. Зрозуміло по запаху. Чоловічі сліди ще лишилися на тілі. Коли людина постаріє, то їй багато що стає зрозумілим.
Аомаме ледь-ледь скривилася.
— Така річ потрібна. Іноді. Але я розумію, що нема в ній нічого похвального.
Господиня простягла свою руку й легенько поклала на руку Аомаме.
— Звичайно, така річ іноді потрібна. Можете не турбуватися. Бо ніхто вам за це не дорікатиме. Та мені здається, що вам краще no-звичайному стати щасливою. Одружитися з коханим чоловіком так, щоб був happy end.
— І я думаю, що так було б добре. Але досягти цього важкувато.
— Чому?
Аомаме нічого не відповіла. Бо це нелегко пояснити.
— Якщо не хочете ні з ким порадитися в особистій справі, то зверніться до мене, — сказала господиня й, прибравши руку, витерла рушником піт на чолі. — 3 будь-чим. Може, я зумію допомогти.
— Дякую, — сказала Аомаме.
— Бувають справи, які не можна залагодити випадковими буйними розвагами.
— Правду кажете.
— Ви не робите нічого, що завдає вам шкоди. Нічогісінько. Ви це розумієте?
— Розумію, — відповіла Аомаме. «Це правда, — подумала вона. — Я не роблю нічого, що завдає мені шкоди». Однак щось після того залишається. Щось, схоже на осад на денці склянки з вином.
Аомаме й тепер часто згадувала про той час, коли померла Тамакі Оцука. І коли подумала, що вже не зможе з нею зустрітись і поговорити, відчувала, ніби її тіло розривається на частини. Тамакі стала її першою в житті подругою. Вони могли відкрити, нічого не приховуючи, одна одній усі свої думки. Перед Тамакі Аомаме не мала такої подруги й після неї не мала. Заміни їй не було. Якби Аомаме з нею не зустрілася, то її життя було б ще убогішим і похмурішим, ніж тепер.
Обидві однакового віку, вони були членами софтбольної команди столичної середньої школи вищого ступеня. І в середній школі, і в середній школі вищого ступеня Аомаме брала завзяту участь у змаганнях із софтболу. Спочатку не мала охоти до цієї гри, але через нестачу гравців її запросили в команду, й згодом Аомаме не уявляла собі життя без неї. Прив'язалася до неї так, як хапається за стовп людина, яку от-от понесе з собою буревій. Потребувала чогось такого. І незчулась, як стала видатною спортсменкою. Була головним гравцем команди у звичайній середній школі та середній школі вищого ступеня, завдяки їй команда здобувала одну перемогу за другою. Це надало їй чогось подібного на впевненість у своїх силах. Та понад усе її тішило те, що знайшла немалий сенс існування в команді й посіла певне становище в цьому, нехай навіть вузькому, світі. Мовляв, вона комусь потрібна.