Поки наростав цей сумнів, Тенґо свідомо віддалявся від світу математики. І водночас його душу щораз сильніше притягував ліс художньої літератури. Звісно, читання також було втечею від реальності, до якої доводилось повертатися, як тільки він згортав книжку. Але з певного часу Тенґо помітив, що повернення із світу художньої літератури не супроводжувалося таким гострим відчуттям невдачі, як повернення зі світу математики. Цікаво, чому? Він глибоко думав над цим і незабаром дійшов висновку, що в лісі художньої літератури немає точних відповідей, навіть якщо видно певний зв'язок між речами. Тим художня література відрізняється від математики. Роль літературного твору полягає в тому, щоб, загалом кажучи, якійсь одній проблемі надати особливої форми. Завдяки якості й спрямованості такої трансформації відповідь набирає вигляду літературного натяку. Схопившись за нього, Тенґо повертався у реальний світ. Натяк здавався незрозумілим замовлянням, написаним на папірцеві. Ним, іноді позбавленим несуперечливості, не можна було відразу скористатися, Але він ніс у собі можливість, якою Тенґо зможе колись розгадати замовляння. І така можливість зігрівала йому душу. З плином часу Тенґо дедалі більше приваблювала суть такого літературного натяку. І тепер, у дорослому віці, математика приносила йому велике задоволення. Викладаючи її учням підготовчої школи, від відчував, як у ньому мимоволі спалахувала така сама, як колись у дитинстві, радість свободи в умоглядній сфері. Йому так хотілося розділити її з кимось. Це ж така чудова річ! Але тепер Тенґо вже не міг так беззастережно занурюватися у світ, керований формулами. Бо розумів, що не знайде відповіді, якої насправді прагне, навіть якщо обшукає всі закутки того світу.
У п'ятому класі початкової школи, після глибоких роздумів, він заявив батькові, що більше не хоче, як досі, ходити разом із ним збирати в неділю абонентну плату для «NHK». Мовляв, хоче використати цей час для навчання, читання книжок і розваг. «Як і ви, тату, я маю свою роботу. І хочу жити нормальним життям, як усі інші діти», — сказав Тенґо коротко, але логічно.
Ясна річ, батько страшно розлютився. «Нас не обходить, як живуть діти в інших домах. У нас — свої порядки, — відповів батько. — А що таке нормальне життя? Що ти про нього знаєш?». Тенґо не заперечував, а лише мовчав. Бо наперед знав, що його слова не дійдуть до батька. «Ну гаразд, — сказав батько. — Той, хто не слухається, більше не отримає їжі. Геть мені з дому!»
Як наказав батько, Тенґо зібрав свої речі й пішов з дому. Заздалегідь вирішив, що не побоїться, якщо батько розлютиться, лаятиметься і навіть підніме на нього руку (насправді він цього не зробив). Скоріше відчув полегшення, що йому дозволили покинути осоружну клітку.
Однак він, десятирічний хлопець, не мав засобів для самостійного життя. Хоч-не-хоч після уроків йому довелося чесно розповісти про своє становище керівничці їхнього класу — мовляв, не має де переночувати. Пояснив, як йому душевно тяжко ходити щонеділі разом із батьком збирати абонентну плату для «NHK». Вчителька, років тридцяти п'яти, незаміжня, не дуже гарна, що носила окуляри із страшно грубою оправою, була справедливою і доброю. Невисока на зріст, зазвичай мовчазна, вона іноді ні з того, ні з сього так вибухала й змінювалася, що ніхто не міг її зупинити. Така раптова зміна її настрою людей приголомшувала. Але Тенґо вона подобалася. Він особливо не боявся, коли вона сердилася.
Вислухавши його, вона зрозуміла його душевний стан і поспівчувала. Того дня взяла його на нічліг до свого дому. Поклала спати на дивані у вітальні, постеливши ковдру. Нагодувала сніданком. І наступного вечора разом із Тенґо подалася до його батька й довго з ним розмовляла.
Тенґо попросили вийти з кімнати, а тому він не знав, яка розмова відбулася між ними двома. Однак, урешті-решт, батькові довелося скласти зброю. Бо хоч би як він сердився, не мав права залишати напризволяще поза домом десятирічну дитину. Адже закон зобов'язує батьків утримувати малих дітей.
Унаслідок переговорів Тенґо дозволялося проводити неділю на свій розсуд. До обіду він мав поратися по господарству, а після того міг робити, що йому хотілося. Це було перше в житті визнане право, відвойоване в батька. Батько сердився, якийсь час не розмовляв з ним, але для Тенґо це не мало значення. Він здобув набагато важливішу річ — перший крок до свободи й самостійного життя.