Аомаме постійно ходила в недоносках з чужого плеча, які роздавав комітет обміну непотрібних речей їхньої секти. Тому їй ні разу не купували нового вбрання, крім шкільного спортивного костюма. Вона не пам'ятала, щоб її одяг і взуття були саме такими, як треба. І кольором, і візерунком окремі частини одежі кричуще відрізнялися одна від одної. Усе це здавалося б нормальним, якби її родина через бідність мусила так жити. А то ж вони не бідували. Батько працював інженером, і, як усі люди, вони мали певні доходи й заощадження. А вибрали такий скромний спосіб життя з принципу.
У всякому разі, Аомаме жила порівняно із навколишніми дітьми настільки по-іншому, що довго не могла знайти собі друзів. Не мала ні одягу, ні часу, щоб кудись із ними поїхати. Кишенькових грошей їй не давали, і навіть якби хтось запросив її до себе на день народження (на щастя чи на біду, такого не траплялося), вона не могла б купити й маленького подарунка.
Тому вона ненавиділа батьків, а найбільше — світ, до якого вони належали, та його ідеї. Вона хотіла звичайного життя, яким жили всі інші люди. Розкошів не бажала. Її задовольнило б просте, звичайне життя. «Нічого іншого мені не треба», — думала вона. Хотіла якнайшвидше стати дорослою, залишити батьків і жити самостійно, як їй сподобається. Хотіла їсти, що їй хочеться, і вільно користуватися грошима у своєму гаманці. Хотіла одягатися в новий одяг, на свій смак, узуватися в туфлі підходящого розміру й ходити, куди заманеться. Хотіла мати багато друзів й обмінюватися з ними гарно упакованими подарунками.
Однак, ставши дорослою, Аомаме виявила, що найбільший спокій їй дає аскетичне, стримане життя. Понад усе вона любила проводити час на самоті у своїй кімнаті, одягненою у костюм із джерсі, а не, причепурившись, вирушати кудись із кимось.
Після смерті Тамакі вона звільнилася з роботи у фірмі спортивних напоїв і, покинувши гуртожиток, переселилася в найняту однокімнатну квартиру багатоквартирного будинку, її оселя не була просторою, але здавалася порожньою. Хоча кухонного начиння вистачало, кількість меблів не перевищувала потрібного мінімуму. Та й особистого майна мала небагато. Аомаме із задоволенням читала книжки, але, прочитавши їх, продавала букіністу. Любила слухати музику, але грамплатівок не збирала. Накопичення будь-яких речей перед її очима завдавало їй муки. Щоразу, купуючи щось у крамниці, мала таке враження, ніби вчинила гріх. «Насправді така річ мені не потрібна», — думала вона. Поглядаючи на елегантний одяг і взуття у стінній шафі, відчувала, як болить душа й запирає дух. Така вільна, багата картина, як не дивно, викликала в її пам'яті бідні, невільні дитячі роки, коли її позбавляли всього.
«Власне, що значить для людини стати вільною? — часто запитувала себе Аомаме. — Навіть якщо вона успішно вибереться з однієї клітки, то чи не потрапляє в іншу, ще більшу?»
Коли Аомаме посилала на той світ визначеного чоловіка, то стара пані з Адзабу вручала їй винагороду — клала у поштову скриньку поштового відділення пачку готівки, акуратно загорнутої в папір, без адреси й прізвища одержувача. Аомаме отримувала від Тамару ключ від поштової скриньки, забирала гроші, а ключ віддавала назад. Не перевіряючи згорток, передавала на зберігання в абонементний сейф банку.
Свою винагороду Аомаме не встигала витрачати, й таким чином у неї утворилися певні заощадження. Тому ніякої плати не потребувала. Вона так і сказала старій пані, коли вперше її отримала.
— Та це чиста формальність, — спокійним, тихим голосом, ніби вмовляючи, сказала господиня. — Вважайте її своєрідним правилом. А тому не відмовляйтеся від винагороди. Якщо гроші вам не потрібні, можете їх не використовувати. Коли і це вам не до вподоби, можете анонімно пожертвувати їх якійсь організації. Що з ними робити — ваша справа. Та якби ви мене послухали, то я порадила б поки що їх не чіпати, а десь зберігати.
— Та я не хотіла б мати справу з грішми, — сказала Аомаме.
— Я вас розумію. Однак завдяки тому, що ви вміло спроваджуєте, куди треба, тих нікчемних чоловіків, не виникають клопітні шлюборозлучні судові процеси і суперечки про батьківські права та обов'язки, жінкам не доводиться жити у страху, що раптом прийде чоловік і побоями спотворить до невпізнання їхнє обличчя. Їм виплатять і страхові на випадок смерті чоловіка, й пенсію за втрату годувальника. Вважайте, що передані вам гроші — це форма віддяки тих жінок. Безсумнівно, ви зробили правильну річ. Але вона не повинна бути безплатною. Розумієте, чому?