«Я таки не помилився», — подумав Усікава. Він зітхнув і хитнув головою. Це не був сон і не оптичний обман. Безсумнівно, над безлистою дзельквою пливли два Місяці — великий і малий. Здавалось, ніби від учорашнього вечора вони незворушно чекали, коли на дитячу гірку повернеться Усікава. Вони знали, що він повернеться. Неначе змовившись, вони зберігали мовчанку, сповнену загадкових натяків, і хотіли, щоб і він до них приєднався. Наказували, щоб нікому про це не прохопився. Приклавши вказівний палець, що ледь-ледь припав попелом, до своїх губ.
Сидячи на дитячій гірці, Усікава спробував ворухнути м'язами обличчя в різні боки. І для певності незабаром переконався, що в його відчуттях немає нічого неприродного й незвичного. Нічогісінького. На добро чи на лихо, обличчя було тим самим, що й завжди.
Усікава вважав себе реалістом. І насправді був таким. Нічого метафізичного й умоглядного не хотів. Якщо щось існувало, то незалежно від того, чи воно узгоджувалося з логікою чи ні, він сприймав його насамперед тільки як реальність. Таким був основний принцип його мислення. Не закони й логіка породжують реальність, а реальність — закони й логіку. А тому Усікава вирішив, що доведеться визнати як факт два Місяці на небі.
«Про те, що буде потім, краще подумати згодом», — міркував він. Стараючись не вдаватися в зайві роздуми, Усікава незворушно поглядав на два Місяці — великий жовтий і малий, здеформований, зелений. Намагався звикнути до цієї картини. «Треба це сприйняти», — наказував собі. Не знав, як пояснити, чому могло так статися. Однак поки що в цю проблему не варто заглиблюватися. Насамперед важливо подумати, як діяти в такому становищі. Не було іншої ради, як сприйняти все це поза рамками логіки. І це був початок.
Усікава пробув там хвилин п'ятнадцять. Обіпершись на поруччя дитячої гірки й майже не ворушачись, пристосовувався до побаченої картини. Як водолаз, що довго звикає до тиску води, купався у місячному сяйві і поглинав його шкірою. Інстинкт підказував йому, що це дуже важливо.
Потім цей чоловічок із сплюснутою головою встав, спустився з дитячої гірки і, в полоні неописанної задуми, вернувся у свою квартиру. Навколишній краєвид здавався йому тепер трохи іншим, ніж був перед тим. «Очевидно, під впливом місячного сяйва», — подумав Усікава. Місячне сяйво трохи змінило вигляд усіх предметів. Унаслідок цього він кілька разів мало не збився з дороги. Опинившись перед парадними дверима будинку, глянув на третій поверх — у вікні квартири Тенґо світло не горіло. Здоровенний учитель підготовчої школи ще не повернувся додому. Очевидно, пішов не тільки перекусити у найближчу закусочну. Можливо, десь з кимось зустрічається. Може, з Аомаме. Або з Фукаері. «Тож, мабуть, я проґавив важливу нагоду», — подумав Усікава. Однак зараз від таких думок користі не було ніякої. Кожного разу, коли Тенґо виходив з дому, стеження за ним створювало велику небезпеку. Бо якби Тенґо хоч раз його запримітив, уся справа звелася б нанівець.
Вернувшись у квартиру, Усікава скинув пальто, шарф і шапку. У кухні розкрив банку тушкованого м'яса й стоячи з'їв його з булочкою. Випив банку теплуватої кави. Але майже ні в чому не відчував смаку. Він не міг визначити, в чому була причина — у харчових продуктах чи в його смакових відчуттях. А може, у двох Місяцях, що закарбувалися в глибині його очей. Десь пролунав дверний дзвінок — чулася його тиха мелодія. Дзвінок прозвучав двічі, після однієї паузи. Але це не дуже його турбувало. Дзвінок, можливо, долинав з іншого поверху.
Доївши сандвіч і допивши каву, Усікава поволі курив сигарету, щоб повернути свою голову до реальності. Повторно перевірив, що йому зараз треба робити. Після того нарешті підійшов до підвіконня й сів перед фотоапаратом. Увімкнув електричну пічку і в її рожевому світлі погрів руки. Була приблизно дев'ята година недільного вечора. До будинку майже ніхто не приходив. Але Усікава хотів засікти момент, коли повернеться Тенґо.
Невдовзі з будинку вийшла жінка в чорній теплій, на пуху, куртці, якої він ані разу не бачив. Її шию, разом з губами, закривав сірий шарф. На ній були окуляри з чорною оправою і бейсбольна кепка. Таким способом вона пробувала уникнути людських поглядів і приховати своє обличчя. Ішла квапливо, широкими кроками, й голіруч. Усікава автоматично натиснув на кнопку й електропривод тричі клацнув затвором фотоапарата. «Треба прослідкувати, куди піде ця жінка», — подумав Усікава. Та поки він підводився, вона вже вийшла на вулицю і зникла у вечірній пітьмі. Насуплений Усікава махнув на все рукою. Бо якби він зараз узувся, то, враховуючи швидку жінчину ходу, все одно не догнав би її.