— Ми бачимо одне й те саме, — заглядаючи йому в очі, тихо сказала вона. Аомаме вже знала, що це — запитання і водночас твердження. Однак потребувала виразного підтвердження.
— Місяців два, — сказала Аомаме.
Тенґо кивнув. Місяців справді було два. Але вголос він цього не висловив. Чомусь не вдавалося. Лише так подумав.
Заплющивши очі, Аомаме нахилилась і притулилася щокою до його грудей. Припала вухом до серця. Прислухалася до його думок.
— Хотіла знати, — сказала вона, — що живемо в одному світі й бачимо те саме.
Тенґо незчувся, як раптом велетенський стовп вихору в його душі розвіявся. Його оточував тільки зимовий вечір. Світло в кількох вікнах багатоквартирного будинку по той бік вулиці, в якому переховувалася Аомаме, свідчило, що, крім них, у світі живуть також інші люди. Це здавалося їм обом дивним. І навіть нелогічним.
Тенґо легенько нагнувся і понюхав волосся Аомаме. Пряме й гарне, з-під якого, немов боязке створіння, ледь-ледь визирало маленьке рожеве вушко.
— Розлука тривала дуже довго, — сказала Аомаме. «Тривала дуже довго», — подумав і Тенґо. Але водночас відчув, що двадцять років перестали бути реальними. Скоріше минули як одна мить, в яку все вмістилося.
Вийнявши руку з кишені, Тенґо обійняв Аомаме за плече. І відразу під своєю долонею відчув пругкість її тіла. Підвівши голову, ще раз глянув на Місяці, які крізь розрив у хмарі все ще кидали на землю дивне, змішане з різних барв сяйво. Хмари пересувалися по небу дуже повільно. Під цим сяйвом Тенґо гостро усвідомив, як сильно душевний стан може змінити відчуття часу. Двадцять років — це тривалий час. За такий його проміжок багато чого може статися. Багато чого може з'явитися й багато чого — зникнути. Все змінює форму і якість. Це тривалий час. Однак для душі, яка змогла твердо визначитися, не надто довгий. Скажімо, якби навіть їхня випадкова зустріч була від сьогодні через двадцять років, то він, напевне, обійняв би її з таким же відчуттям, як ось зараз. Тенґо в цьому не сумнівався. І навіть якби вони досягли п'ятдесятирічного віку, він так само, як зараз, хвилювався б і розгубився б. Можливо, відчував би таку саму радість і впевненість.
Так думав Тенґо, але вголос цього не висловлював. Однак знав, що Аомаме уважно вловлює кожне його невисловлене слово. Притулившись своїм маленьким рожевим вушком до його грудей, вона прислухалася до порухів його душі. Як людина, що може відтворити в уяві живі яскраві краєвиди, водячи кінчиком пальця по карті.
— Я хотіла б довго тут залишатись і геть-чисто забути про час, — тихо сказала Аомаме. — Та нам треба зробити одну річ.
«Ми поїдемо», — подумав Тенґо.
— Так, ми поїдемо, — сказала Аомаме. — І то якомога скоріше. Бо вже обмаль часу. А куди — ще не можу виразити словами.
«І не треба», — подумав Тенґо.
— Не хочеш знати, куди? — спитала вона.
Тенґо хитнув головою. Вітер реальності не загасив сердечного вогника. Ніщо не мало більшого значення.
— Ми ніколи не розлучимося, — сказала Аомаме. — Це ясно понад усе. Ми вдруге не відпустимо руки одне одного.
Насунулася нова хмара й надовго заслонила обидва Місяці. Так, наче на сцені безшумно опустилася завіса, світ огорнула ще глибша пітьма.
— Треба поспішати, — прошепотіла Аомаме. І вони обоє встали на дитячій гірці. Їхні тіла знову злилися в одне ціле. А руки міцно стискали одна одну, як у маленьких дітей, що в лісовій темряві навпомацки шукають виходу.
— Ми зараз покинемо «Котяче місто», — вперше заговорив Тенґо. Аомаме з радістю сприйняла його голос.
— «Котяче місто»?
— Місто, в якому вдень панує глибока самотність, а вночі — великі коти. Через нього протікає гарна річка із старим кам'яним мостом. Але там ми не можемо залишатися.
«Цей світ ми називали по-різному, — подумала Аомаме. — Я називала його світом «1Q84» року, а він — «Котячим містом». Але ці назви позначали одне й те саме». Аомаме ще міцніше стиснула його руку.
— Так, ми зараз покинемо «Котяче місто». Разом, удвох, — сказала вона. — І як тільки покинемо його, то ніколи, ні вдень, ні вночі, не житимемо окремо.
Коли вони обоє квапливо залишали дитячий парк, обидва Місяці заховалися за повільною хмарою. Вона затулила очі Місяцям, а хлопець і дівчина, взявшись за руки, вибиралися з лісу.
Розділ 30 (про Тенґо) Якщо не помиляюся
Залишивши парк, вони обоє вийшли на велику дорогу й зупинили таксі. Аомаме попросила водія їхати до Санґендзяя уздовж державного шосе номер 246.