Він перебував у «Котячому місті». Лише тут були речі, яких ніде не міг знайти. Заради цього пересів з експреса на електричку й прибув сюди. Однак у всьому, що знайшов тут, містився ризик. Якщо вірити Кумі Адаті, ризик фатального роду. В нього пальці засвербіли — значить, щось зловісне наближається.
Треба негайно повертатися до Токіо. Поки виходу не перекрито й поїзд усе ще стоїть на станції. Але перед тим слід побувати в оздоровниці, зустрітись і попрощатися з батьком. І де в чому переконатися.
Розділ 10 (про Усікаву) Збирання солідних доказів
Усікава вирушив до містечка Ітікави. Налаштувався на досить довгу поїздку, але насправді виявилося, що Ітікава міститься за річкою, вже в префектурі Тіба, не дуже далеко від центру столиці. На залізничній станції він узяв таксі й назвав бажану початкову школу. До неї прибув після першої, коли скінчилася обідня перерва й почалися пообідні заняття. З музичного класу линув хоровий спів, у шкільному дворі відбувався урок фізичної культури — змагання з футболу. Діти з криком ганялися за м'ячем.
Усікава не зберіг добрих спогадів про свою початкову школу. Фізкультура, особливо ігри з м'ячем, була не по ньому. Він, млявий коротун, страждав астигматизмом. Крім того, від народження не мав рухових нервів. Уроки фізкультури були для нього справжнім кошмаром. З інших предметів мав високі оцінки. Загалом його голова добре працювала, і він успішно вчився (саме тому в двадцяти-п'ятирічному віці склав іспити на юриста). Однак ніхто з оточення не любив і не поважав його. Напевне, однією з причин такого ставлення була його фізична недолугість. Звісно, і з рисами обличчя він мав проблеми — змалку велике обличчя, злий вираз очей і сплюснута голова. Обидва краї його товстих губ звисали, і, здавалось, з них от-от потече слина (так лише здавалося, але насправді вона не текла). Волосся кучеряве, скуйовджене. Його зовнішність людей не приваблювала.
У початковій школі Усікава майже не розкривав рота. Сам уважав, що в разі потреби виявиться красномовним. Але не мав з ким по-дружньому порозмовляти й не випадала нагода показати перед людьми свої ораторські здібності. Тому він постійно мовчав. І коли інші розповідали, навіть будь-що, то він узяв собі за звичку уважно слухати. Мав намір щось із цього добути. Ця звичка потім стала для нього корисним знаряддям. За його допомогою Усікава відкрив багато цінних фактів. Одним з таких «цінних фактів» було те, що більшість людей у світі не вміє думати власною головою. І лише таких він ні про кого не розпитував.
У всякому разі, Усікава не пригадував жодного приємного епізоду свого життя з того часу, коли ходив до початкової школи. І після того від самої думки про те, що доведеться відвідати початкову школу, занепадав духом. Хоч між префектурою Сайтама й Тіба є якась відмінність, початкові школи будь-де в усій країні майже однакові. Мають однаковий вигляд і діють за однаковими принципами. А проте Усікава спеціально подався до початкової школи в Ітікаві. Таку важливу справу не міг доручити комусь іншому. Він зателефонував до шкільної приймальні і домовився про зустріч з відповідною особою о пів на другу.
Заступниця директора, невисока жінка років сорока п'яти, була стрункою, з правильними рисами обличчя, й охайно одягненою. Заступниця директора? Усікава задумався. Про таку посаду він ані разу не чув. Але ж він закінчив початкову школу дуже давно. Напевне, за той час багато чого змінилося. Мабуть, вона приймала різноманітних відвідувачів, бо, навіть побачивши незвичну зовнішність Усікави, особливо не здивувалася. А може, просто вміла себе тримати. Вона провела його в чистеньку приймальню й запропонувала стілець. Сама сіла напроти й приязно всміхнулася. Ніби запитувала: «То яку приємну розмову тепер почнемо?»
Вона викликала в його пам'яті згадку про одну дівчину з його класу в початковій школі. Вродливу, успішну в навчанні, привітну й відповідальну. Добре виховану, здібну до гри на піаніно. І вчителі її любили. Усікава часто поглядав на неї під час уроків. Найчастіше ззаду. Але ні разу з нею не заговорив.