— Ви цікавитеся випускниками нашої школи? — спитала заступниця директора.
— Вибачте, що раніше не сказав, — відповів Усікава й простягнув їй свою візитну картку. Таку саму, яку передав Тенґо. На ній було написано: «Фонд як юридична особа. Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва. Штатний директор». Усікава розповів їй майже ту саму вигадку, що й Тенґо. Те, що Тенґо Кавана, випускник цієї початкової школи, як письменник став вагомим кандидатом на отримання фінансової допомоги фонду. І що про нього потрібно зібрати дуже загальні відомості.
— Це чудова справа, — сказала усміхнена заступниця директора. — Для нашої школи це велика честь. Ми охоче з вами співпрацюватимемо, наскільки зможемо.
— Я думаю, що було б добре, якби я міг поговорити безпосередньо з учителькою, яка ним опікувалася, — сказав Усікава.
— Спробую дізнатися. Минуло вже двадцять років і, можливо, вона пішла на пенсію.
— Дякую, — сказав Усікава. — І, якщо можна, я хотів би дізнатися ще про одне.
— Про що саме?
— Можливо, того самого року разом з Тенґо Каваною у вашій школі навчалася Масамі Аомаме? Ви не могли б розізнати, чи Кавана-сан та Аомаме-сан не вчилися в одному класі?
Заступниця директора подивилася на Усікаву трохи з підозрою.
— А хіба Аомаме-сан має якийсь стосунок до питання про надання фінансової допомоги Кавану-санові?
— Ні, не має. Просто у творі, який написав Кавана-сан, згадується людина, схожа на Аомаме-сан, й нам треба з'ясувати кілька питань щодо неї. У цьому нема нічого складного. Проста формальність.
— Зрозуміло. — Обидва краї її прямих губ ледь-ледь піднялися. — Однак, сподіваюсь, ви знаєте, що бувають випадки, коли інформацію про приватне життя особи не можна нікому передавати. Скажімо, про успішність у школі або родинні обставини…
— Це мені добре відомо. Ми тільки хочемо знати, чи вона справді вчилася в одному з Каваною-саном класі. І були б вам щиро вдячні, якби ви могли назвати нам тодішню вчительку Кавани-сана та її адресу.
— Зрозуміло. З такими проблемами, сподіваюсь, проблем не буде. Ви сказали Аомаме-сан?
— Так. Ієрогліфи означають «зелений біб». Рідкісне прізвище.
Усікава написав кульковою ручкою на аркушику з блокнотика «Масамі Аомаме» й передав заступниці директора. Вона взяла його записку й, подивившись на Усікаву кілька секунд, поклала у папку, що лежала на столі.
— Можете тут почекати? Я загляну в архівні справи. Відкриту інформацію попрошу скопіювати.
— Мені дуже незручно, що забираю у вас стільки дорогоцінного часу, — вибачливо сказав Усікава.
Заступниця директора, елегантно хитнувши подолом своєї спіднички-кльошу, вийшла з приймальні. Мала гарну поставу й ходу. А також вишукану зачіску. Як на свій вік, справляла приємне враження. Усікава сів зручніше на стільці й гаяв час, читаючи свою книжку кишенькового формату.
За п'ятнадцять хвилин вона повернулася. До грудей притискала світло-брунатний службовий конверт.
— Кавана-сан був, здається, надзвичайно здібною дитиною. Завжди відмінно вчився і, крім того, досягав чудових успіхів у спорті. Особливо виділявся у математиці, настільки, що в початковій школі розв'язував задачі з програми для учнів середньої школи вищого ступеня. Перемагав і в конкурсах, а газети писали про нього як про вундеркінда.
— От молодчина! — сказав Усікава.
— Та от що дивно. Хоча в той час він прославився як вундеркінд з математики, в дорослому віці, кажуть, проявився і в літературі.
— Щедрий талант, як і багате підземне джерело, знаходить вихід у різноманітних місцях. Тепер він викладає математику й водночас пише художні твори.
— Зрозуміло, — сказала заступниця директора, граціозно поводячи бровами. — Порівняно з ним про Аомаме-сан відомо небагато. У п'ятому класі вона перейшла в іншу школу. Її взяли до себе родичі, що мешкали в столичному районі Адаті, й влаштували в тамтешню початкову школу. З Тенґо Каваною вчилася в третьому й четвертому класі.
«Як я і сподівався», — подумав Усікава. Між ними двома все-таки був якийсь зв'язок.
— Класним керівником була тоді вчителька Ота. Сюнко Ота. Тепер вона працює у міській початковій школі містечка Нарасіно.
— Якщо я туди зателефоную, то зможу з нею побачитися?
— Я вже телефонувала, — злегка всміхаючись, відповіла заступниця директора. — Мені сказали, що в такій справі вона радо з вами поговорить.
— Не знаю, як вам і дякувати, — сказав Усікава. Жінка виявилася не тільки вродливою, а ще й моторною в роботі.
Заступниця директора на звороті своє візитної картки написала прізвище та телефонний номер початкової школи в кварталі Цуданума, де вчителька Ота працювала, й передала її Усікаві. Той заховав її, як щось дорогоцінне, в гаманець.