Щоб логіку й риторику зробити переконливішими та ефективнішими, він при будь-якій нагоді наповнював свою голову знаннями. Корисними й некорисними. Прийнятними й неприйнятними. Він шукав не освіти в загальному розумінні цього слова, а конкретної інформації, форму та вагу якої можна оцінити, взявши безпосередньо в руки.
Його сплюснута, як у Фукуске, голова передусім була вмістилищем важливої інформації. Непривабливим, але зручним у користуванні. Завдяки їй Усікава мав ширшу ерудицію, ніж будь-хто з його однолітків. Якби захотів, то міг би легко спростувати будь-чиї твердження. Не тільки братів чи однокласників, а навіть учителів та батьків. Однак Усікава цих своїх здібностей, по змозі, старався не показувати. Не любив привертати до себе людської уваги в жодній формі. Знання і здібності були насамперед знаряддям, а не засобом хизування.
Усікава вважав себе чимось схожим на нічного хижака, який, зачаївшись у темному лісі, очікує свою здобич. Терпеливо чекає нагоди, щоб кинутися на неї, як тільки вона з'явиться. А перед тим супротивник не повинен нічого знати. Найголовніше — це затамувати подих і приспати його пильність. Ще в початковій школі він так думав. Ні до кого не підлещувався і не видавав своїх почуттів.
«Якби тільки я мав трохи нормальнішу зовнішність… — іноді думав Усікава. — Не обов'язково привабливу. Не треба мені такої, якою люди захоплювалися б. Досить звичайної. Досить пристойної — такої, щоб зустрічні люди мимоволі не оглядалися. Яке життя взагалі склалося б у мене, якби я таким народився?» Однак оте «якби» виходило за межі його уяви. Усікава залишався насамперед Усікавою, куди не мала доступу жодна гіпотеза. Якщо перед вами велика сплюснута голова, вибалушені очі й короткі криві ноги, то це людина на прізвище Усікава. Підліток, сповнений сумнівів і жадібний до знань, мовчазний і красномовний.
Огидний підліток з плином часу став огидним юнаком, а пізніше — огидним чоловіком середніх літ. На будь-якому життєвому етапі зустрічні люди часто озиралися на нього. Дітвора безцеремонно вирячувала на нього очі. Усікава інколи думав, що, мабуть, не привертав би до себе стільки людської уваги, якби став огидним на старість. Адже загалом старі люди зовні негарні, а тому їхні окремі фізичні вади не впадають в очі так помітно, як у молодості. Та поки він не постаріє, нічого не зможе сказати. А що, як він тоді стане безпрецедентно непривабливим?
У всякому разі, Усікава не придумав удалого способу, щоб злитися із навколишнім людським середовищем. Крім того, Тенґо знав, який вигляд має Усікава. Отож якби помітив, що той вештається навколо його квартири, все зійшло б нанівець.
У таких випадках зазвичай наймають професійного детектива. Усікава звертався до подібної організації в разі потреби ще тоді, коли став працювати адвокатом. Більшість таких людей — це колишні поліцейські, добре обізнані з технікою розпитувань, стеження і спостереження. Однак цього разу Усікава не хотів, по змозі, втягувати в цю справу сторонніх людей. Вона занадто делікатна — пов'язана з таким тяжким злочином, як убивство. До того ж Усікава сам точно не знав, де треба стежити за Тенґо.
Звичайно, Усікава хотів встановити зв'язок між Тенґо й Аомаме, але навіть не знав, який вигляд має Аомаме. Доклав чимало зусиль, але її нормальної фотографії не роздобув. Навіть Кажан не зумів придбати її. Фотоальбом випускників бачив, але в ньому її обличчя маленьке, якесь неприродне, схоже на маску. На фотографії команди софтболістів фірми Аомаме була в капелюшку з широкими крисами, які затемнили її обличчя. Тож якби Аомаме проходила мимо Усікави, він поки що не зумів би її впізнати. Знав, що вона — жінка з гарною поставою, заввишки приблизно 170 сантиметрів. З особливими очима й вилицями, з довгим, до плечей, волоссям. Із спортивною фігурою. Однак така жінка — не рідкість на світі.
У всякому разі, Усікава, здається, не мав кому доручити спостереження за нею. Наполегливо напруживши зір, чекати, поки щось станеться, і якщо щось станеться, вмить вирішувати, як відповідно діяти. Такої делікатної роботи вимагати від когось не годилося.
Тенґо мешкав на останньому, третьому, поверсі старого багатоквартирного будинку з металічним каркасом. На вході до нього висіли поштові скриньки, серед них одна з прізвищем Кавана. Подекуди вони поржавіли й облупилися. Скриньки були із замками, але майже ніхто з пожильців не замикав їх на ключ. Парадні двері не замикалися, тож будь-хто міг вільно зайти в будинок.