Але клята тварина теж пливла із швидкістю вісімнадцять з половиною миль на годину.
Протягом години фрегат ішов таким ходом і все ж не виграв жодного фута! Це було принизливо для одного з найшвидкохідніших суден американського флоту. Прихований гнів оволодівав екіпажем. Матроси відчайдушно лаяли чудовисько, а воно не вважало за потрібне відповідати. Капітан Фарагут не куйовдив уже більше свою бороду, а кусав її.
Знову покликали інженера.
— Ви довели тиск пари до максимуму? — спитав його капітан.
— Так, капітане, — відповів інженер.
— До скількох атмосфер?
— До шести з половиною.
— Доведіть до десяти.
Це був надто сміливий наказ. Так не могли б сказати навіть на Міссісіпі, прагнучи випередити конкурента.
— Конселю, — сказав я моєму славному слузі, який стояв поруч мене, — чи знаєш ти, що ми, напевно, злетимо в повітря?
— Як буде завгодно панові, — відповів Консель.
Я повинен признатися, що мені подобалася така сміливість капітана.
Тиск пари був доведений до вищої точки. Кочегари засипали вугілля на колосники. Вентилятори втягували цілі потоки повітря в топки. Швидкість «Авраама Лінкольна» зростала. Його щогли тремтіли до самої основи, і клуби диму ледве проривалися крізь надто вузькі для них труби.
Вдруге кинули лаг.
— Ну, стерничий, скільки? — спитав капітан Фарагут.
— Дев’ятнадцять і три десятих милі.
— Посильте ще вогонь!
Інженер покорився. Манометр показував десять атмосфер. Але кит, мабуть, теж «розвів пари», бо без найменшого зусилля робив дев’ятнадцять і три десятих милі на годину.
Яка погоня! Ні, я не можу описати хвилювання, що охопило всю мою істоту. Нед Ленд з гарпуном у руці стояв на своєму посту. Кілька разів тварина дозволяла фрегату наблизитися до себе.
— Ми наздоганяємо його! Наздоганяємо! — кричав канадець.
Але тієї миті, коли він готувався кинути гарпун, китоподібна тварина віддалялася з швидкістю принаймні тридцять миль на годину. І навіть коли фрегат летів з максимальною для нього швидкістю, кит, ніби знущаючись, обійшов навкруги нього. Крики люті вирвалися з грудей екіпажу.
Опівдні ми були на тій самій відстані од нарвала, що й о восьмій ранку!
Капітан Фарагут вирішив тоді вдатися до інших засобів.
— Ах, так! — сказав він. — Ця тварина пливе швидше, ніж «Авраам Лінкольн»? Добре! Подивимося тепер, чи втече вона від нашої конічної картечі? Боцмане, канонірів до носової гармати!
Гармату на баці негайно зарядили і навели. Постріл пролунав, але ядро пролетіло на кілька футів вище кита, що перебував на відстані півмилі.
— Іншого, вправнішого! — крикнув капітан, — і п’ятсот доларів тому, хто влучить у пекельного звіра.
Старий канонір з сивою бородою, — я як зараз бачу його, — із спокійним поглядом і холодним обличчям, підійшов до гармати, встановив її і довго цілився. Пролунав гучний постріл, супроводжуваний криками «ура». Снаряд влучив у ціль, ударив у тварину, але не прямо, а ковзнув по її опуклій поверхні і впав милі за дві в море.
— Хай йому чорт! — вигукнув люто старий канонір. — Цей негідник покритий шестидюймовою бронею!
— Прокляття! — крикнув капітан Фарагут.
Полювання почалося знову, і капітан, нахилившись до мене, сказав:
— Я переслідуватиму звіра доти, поки фрегат не злетить у повітря!
— Правильно, — відповів я. — Ви маєте рацію! Можна було сподіватися, що тварина знесилиться, що вона не буде такою байдужою до втоми, як парова машина. Але нічого подібного. Години минали, а вона не виявляла ніяких ознак утоми.
Однак треба сказати до честі «Авраама Лінкольна», що він боровся з невтомною впертістю. Я гадаю, що цього злощасного дня, 6 листопада, він пройшов відстань принаймні в п’ятсот кілометрів. Але настала ніч і оповила темрявою схвильований океан.
Тоді я подумав, що наша експедиція закінчилася і що ми ніколи вже не побачимо цієї фантастичної тварини. Проте я помилився.
О десятій годині п’ятдесят хвилин вечора електричне світло з’явилося знову на відстані трьох миль під вітром од фрегата, таке ж чисте й сильне, як і минулої ночі.
Нарвал здавався нерухомим. Можливо, втомившись за день, він спав, погойдуючись на хвилях? Капітан Фарагут вирішив скористатися з зручної нагоди.
Він віддав розпорядження. «Авраам Лінкольн» рушив малим ходом уперед обережно, щоб не розбудити свого противника. Нерідко трапляється зустрічати у відкритому океані міцно сплячих китів, на яких можна тоді нападати з успіхом, і Нед Ленд загарпунив не одну з таких тварин під час їхнього сну. Канадець знову зайняв свій пост на носі.