Нарешті капітан заговорив:
— Я довго вагався, та нарешті вирішив, що власні інтереси можна поєднати із природним співчуттям, на яке має право кожна людина. Коли вже вас доля до мене закинула, то ви тут залишитеся. Ви матимете волю, зрештою, досить відносну. Натомість вам належить підкоритись одній моїй умові. Мені досить самої вашої обіцянки виконати цю умову.
— Кажіть, пане добродію, — озвався я. — Сподіваюся, ця умова — така, що її може прийняти порядна людина.
— Певна річ, пане. Отже: може статися, що непередбачені обставини змусять мене спровадити вас на кілька годин або й днів до ваших кают. Я не хотів би вдаватися до сили — тож волів би мати вашу обіцянку беззаперечного послуху. Отак чинячи, я здіймаю з вас будь-яку відповідальність за розголошення моїх таємниць: ви ж бо не бачитимете того, чого вам бачити не слід. Чи пристаєте на цю умову?
Виходить, на судні діється таке, чого не сміють бачити люди, котрі не поставили себе поза суспільним законом! Із усіх несподіванок, що їх обіцяло мені майбутнє, ця несподіванка найменше мене приваблювала.
— Пристаємо, — відповів я. — Але дозвольте запитати вас.
— Прошу, пане.
— Ви сказали, що на судні ми будемо вільні?
— Так, будете вільні.
— Мені хотілося б знати, як ви розумієте цю волю.
— Вам буде вільно всюди ходити, оглядати судно, спостерігати все, що тут діється, — за винятком особливих випадків, — себто вам буде надано волю, яку маємо й ми — моя команда і я.
Очевидно, ми один одного не розуміли.
— Перепрошую, пане, — мовив я, — але така воля — воля в'язня, якому дозволено ходити по своїй тюрмі. Ми не можемо на те пристати.
— Одначе доведеться пристати!
— І ми маємо навіки зректися надії побачити свою батьківщину, друзів і родичів?
— Так. Але заразом навіки скинути з себе і той нестерпний земний тягар, що люди називають його волею. І це не так важко, як вам здається!
— Щодо мене, — вигукнув Нед Ленд, — я ніколи не пообіцяю покірно сидіти в тюрмі й не думати про втечу!
— Я й не домагаюся вашої обіцянки, містере Ленде, — холодно відповів капітан.
— Пане, — вигукнув я, нетямлячись із обурення, — ви надуживаєте нашим терпінням! Це жорстоко!
— Ні, пане, це милосердно! Я вас полонив після бою! Я дарував вам життя, а досить було одного мого слова — і вас би поглинула океанова безодня. Ви напали на мене! Ви одкрили таємницю, в яку не має права проникнути жодна людина на світі,— в таємницю мого існування. І ви сподіваєтесь, ніби я дозволю вам повернутися на ту землю, де й підозрівати ніхто не повинен, що я є на світі? Ніколи! Залишаючи вас тут, я бережу не вас, а себе самого!
Ці слова знаменували: проти капітанового рішення безсилі будь-які докази.
— Отже, пане добродію, — озвався я, — ви пропонуєте нам не що інше, як вибір між життям і смертю?
— Так.
— Друзі,— мовив я до Неда й Конселя, — очевидячки, дальші суперечки марні. Але затямте — ми не даємо ніяких обіцянок капітанові цього судна.
— Так, ніяких, — ствердив капітан.
Потому додав уже лагідніше:
— Дозвольте мені закінчити нашу розмову. Я знаю вас, пане Аронаксе. Якщо не ваші супутники, то, сподіваюся, ви особисто не нарікатимете на випадок, що з'єднав наші шляхи. Між моїми улюбленими книгами є й ваша праця, присвячена дослідженням морських глибин. Я часто її перечитую. Ви посунули цю галузь науки так далеко вперед, як тільки міг це зробити житець землі. Але всього ви не знаєте, бо ви всього не бачили. Дозвольте запевнити — ви не будете ремствувати, що потрапили на моє судно. Ви помандруєте в країну чудес. Нескінченні чарівні видива полонитимуть вашу уяву. Ваші очі невтомно милуватимуться мінливими дивовижними картинами! Я надумав ще раз об'їхати під водою навколо світу, — хтозна, чи не востаннє,— ще раз оглянути все, що вивчив у морських глибинах.
Ви будете мені за помічника. Віднині ви вступаєте в нову стихію; ви побачите все те, чого не бачила ще жодна людина, — я й мої колеги не беруться до уваги, — і наша планета розкриє перед вами свої останні таємниці.
Як по правді, ці слова запали мені в душу. Він діткнувся мого вразливого місця. І я на мить забув, що плата за всі ці чудеса — моя воля. Та я все ж уповав на майбутнє, тому й відповів стримано:
— Пане добродію, хоча ви й порвали з людством, — сподіваюся, у вас залишилися людські чуття. Нас, відданих на волю хвиль, ви прихистили в себе на судні, і ми ніколи цього не забудемо. Що ж до мене, признаюсь, якби відданість інтересам науки могла затлумити жадання волі, то зустріч із вами цілком надолужила б його втрату.