Коли Боумен використовував максимальне збільшення телескопа «Діскавері», йому здалося, що він завис над дещо сплюснутою кулею, розглядаючи вервечки хмар, розмазаних у смуги через швидке обертання гігантської планети. Часом ці хмари здавалися скупченням кольорової пари завбільшки із континент, інколи вони були пов’язані між собою містками в тисячі миль завдовжки. Маса Юпітера під цими хмарами була достатньою, щоб переважити всі інші планети Сонячної системи. Боумен часто думав: що ще приховано там?
По куполу хмар, що назавжди сховали справжню поверхню Юпітера, іноді пропливали круглясті плями темряви. Це супутники Юпітера відкидали тінь на поверхню його хмар.
Інші, набагато менші супутники планети, кружляли навіть тут, за двадцять мільйонів миль від самого Юпітера. Вони являли собою брили в кілька десятків миль діаметром, але шлях корабля не проходив повз жоден із них. Що кілька хвилин радар збирав енергію й посилав могутній імпульс у космос, але з порожнечі від імовірного супутника не прийшло ще відповіді-відлуння.
Натомість посилився радіоголос самого Юпітера. У 1955 році, саме перед світанком космічної ери, астрономи з подивом виявили, що Юпітер випромінює колосальну, в кілька мільйонів кінських сил, енергію в десятиметровому діапазоні. Це випромінювання фіксувалось як хаотичний радіошум, за його джерело вважали ореоли заряджених частинок, що опоясували Юпітер, як пояси Ван Алена Землю, але в набагато більших масштабах.
Інколи протягом самотніх годин за контрольним пунктом Боумен слухав ці звуки. Він повертав регулятор гучності до максимуму, тріск і шипіння заповнювали всю кімнату, чулися нерівномірні свистки, немов крики невідомих птахів. Це були моторошні звуки, бо вони не мали в собі нічого людського, самотні й беззмістовні, як удари хвиль об берег або грім за обрієм.
Навіть на нинішній швидкості в сто тисяч миль на годину, у «Діскавері» забрало б два тижні перетнути орбіти всіх супутників Юпітера, адже їх було більше, ніж планет навколо Сонця. Місячна обсерваторія відкривала один супутник щороку, і до сьогодні їх налічувалося аж тридцять шість. Найвіддаленіший із-поміж них, Юпітер XXVII, рухався по нестабільній орбіті в протилежному від інших супутників напрямку за дев’ятнадцять мільйонів миль від свого тимчасового володаря. Це був трофей у постійному перетягуванні каната між Юпітером і Сонцем, планета постійно захоплювала собі короткочасні супутники з поясу астероїдів і втрачала їх через кілька мільйонів років. Тільки найближчими супутниками Юпітер володів постійно, Сонце ніколи не вирве їх із обіймів гігантської планети.
І ось тепер для гравітаційних полів-суперників з’явився новий об’єкт протиборства. «Діскавері» прискорювався в напрямку Юпітера вздовж складної траєкторії, розрахованої астрономами Землі місяць тому й постійно контрольованої Еалом. Час від часу ледь відчутні на борту корабля імпульси двигунів керування коригували траєкторію польоту.
Через радіозв’язок із Землею постійно йшов потік інформації. Тепер вони залетіли так далеко від домівки, що навіть під час подорожі зі швидкістю світла, сигнал доходив до пункту призначення через п’ятдесят хвилин. І хоч увесь світ їхніми очима й за допомогою їхньої апаратури спостерігав за щоразу ближчим Юпітером, мине аж п’ятдесят хвилин, поки ці спостереження досягнуть Землі.
Коли корабель минав орбіти гігантських внутрішніх супутників, телескопічні камери працювали в постійному режимі. Кожен із цих супутників був більшим за Місяць, кожен — незвідана для людства територія. Години за три до прольоту повз Європу «Діскавері» пройшов лише в двадцяти тисячах миль від супутника, і всі прилади націлилися на цей невідомий світ. Спершу Європа росла в розмірах, змінювала свій вигляд від кулі до серпа, а потім зовсім відступила в сонячне світло.
Чотирнадцять мільйонів квадратних миль землі, яку досі бачили лише як головку шпильки в найпотужніший телескоп. «Діскавері» пролетить повз Європу за лічені хвилини, тому з цієї зустрічі команда космічного корабля має скористатися максимально, записавши всю приступну інформацію. Ще будуть місяці, коли вони зможуть на дозвіллі повернутися до тих записів.
На відстані Європа здавалася гігантською сніжною кулею, що чудово відбивала сонячне світло. Ближчі спостереження підтвердили: на відміну від запилюженого Місяця, Європа сяяла сніжно-білим, адже її поверхню вкривали блискучі шматки, схожі на застиглі айсберги. Напевно, вони сформувалися з аміаку й води, які чомусь не захопило гравітаційне поле Юпітера.