Їх важко розгледіти, цятки являли собою згустки темряви, але раз помітивши їх, помилитися вже не можна. Вони щось нагадували Боумену, щось до болю знайоме й водночас настільки божевільно неймовірне, що його мозок відмовлявся провести паралелі, аж поки логіка не перемогла інстинкт.
Чорні дірки на білому небі — то зірки. Він неначе дивився на фотонегатив Чумацького шляху.
«Господи, де ж я?» — Боумен запитав сам себе, але, навіть коли це питання тільки формулювалося в його голові, він уже розумів, що ніколи не дізнається відповіді. Здавалося, космос вивернуто навспак, таке місце не для людини. Хоч у капсулі підтримувалася комфортна температура, астронавт почав мимовільно тремтіти. Йому кортіло заплющити очі й хоч на мить відгородитися від білої несусвітенності довкола, але це стало б виявом боягузтва, якого він не хотів собі дозволяти.
Пошрамована поверхня планети повільно рухалася під капсулою без якихось реальних змін у декораціях. Боумен вирішив, що він перебував десь за десять миль від поверхні й легко міг би розгледіти якісь вияви життя, якби вони раптом йому трапилися. А втім, увесь цей вивернутий світ був пустельним, розум прийшов сюди, працював тут, але покинув цю землю.
Раптом Боумен помітив пагорб, що височів над пласкою рівниною приблизно за двадцять миль від нього. Циліндрична купа уламків могла бути тільки каркасом гігантського корабля. Вона розташовувалася надто далеко, тож Боумен не міг роздивитися деталі, й зникла з поля зору за кілька секунд, але він устиг розгледіти металеві ребра, від яких відшарувалась обшивка, немов апельсинова кірка від м’якоті. Астронавт замислився над тим, скільки тисяч років тому і які саме істоти літали між зірками на гіганті, що зараз лежить покинутий на пустельному звалищі.
Цієї миті новий об’єкт, що з’явився над горизонтом, відвернув його думки від занедбаного космічного корабля.
Спочатку цей об’єкт нагадував плаский диск, але, очевидно, тому що прямував просто на нього. Коли ця штука, наблизившись, пройшла під космічною капсулою, Боумен помітив, що вона нагадувала десятиметрове веретено. Хоч по всій довжині виднілися смуги, на них було важко сфокусувати погляд, бо об’єкт і далі вібрував чи, радше, обертався в дуже швидкому темпі.
На обох кінцях воно звужувалося до точки, і не було помітно нічого схожого на реактивні двигуни. Людське око могло впізнати тут лиш одну деталь — колір. Якщо це справді матеріальний об’єкт, а не фантом, то його творці, очевидно, поділяли деякі людські вподобання, але не людські обмеження: веретено, либонь, було суціль зроблене з золота.
Боумен повернув голову до системи заднього огляду, щоб подивитись, як ця річ рухатиметься далі. Вона повністю ігнорувала його капсулу, а тепер він помітив, як веретено зникло в одному з тисячі гігантських чорних пазів. Боумен знову залишився сам під цим зловісним небом, і відчуття ізольованості й самоти охопило його душу.
Згодом він помітив, що теж опускається до строкатої поверхні цього гігантського світу, а інша прямокутна прірва відкрила йому свої бездонні обійми. Порожнє небо зникло, годинник знову сповільнився, і ще раз космічна капсула почала падати повз чорні стіни, повз далекі візерунки зірок. Аж тепер Боумен переконався, що не повертається до Сонячної системи. Він раптом усвідомив: усе довкола могло виявитися лишень ілюзією, але це, напевно, правда.
Він побував на своєрідному пристрої космічної комутації, маршрутизаторі трафіку між зірок через неймовірні виміри простору й часу. Боумен щойно проминув Велику Центральну станцію галактики.
Розділ 42
Чуже небо
Далеко попереду, у тьмяному світлі якогось прихованого джерела, знову стало видко стіни паза. А відтак темрява раптово розвіялась, і капсула вже мчала вперед до неба, усіяного зірками.
Боумен знову опинився в знайомому космосі, але єдиний погляд довкола довів, що він зараз перебуває за кілька світлових століть від Землі. Він навіть не намагався відшукати знайомі людям від початку часів сузір’я, можливо, жодну із зірок навколо нього люди ще не бачили неозброєним оком. Більшість зірок зосередилася в осяйному поясі, покраяному темними смугами космічного пилу. Це Чумацький шлях, але в десятки разів яскравіший, аніж ми звикли його бачити. Боумену стало цікаво, чи це взагалі наша галактика. Можливо, і вона, але якщо дивитися на неї з точки, набагато ближчої до густонаселеної зірками середини.
Астронавт сподівався, що так і є, а отже, він не надто далеко від домівки. Та потім Боумен збагнув, наскільки ці думки безглузді й наївні. Зараз його занесло так далеко від Сонячної системи, що обмаль важить, у своїй галактиці він чи в якійсь із найбільш віддалених.