Космічна капсула рухалась уздовж положистої дуги майже паралельно до поверхні зірки, але повільно наближаючись до розтопленої маси унизу. Зараз уперше Боумен збагнув, що чує звуки. Слабкий безперервний рев, що вряди-годи переривався немов тріском розірваного паперу або віддаленим громом. Очевидно, то далеке відлуння неймовірної какофонії червоного гіганта. Атмосфера, що оточувала космічну капсулу, мала потерпати від струсів, які б роздерли будь-який матеріальний об’єкт на атоми. Проте він був захищений від нищівних сил так само, як і від жару.
Язики полум’я в тисячі миль заввишки піднімалися й повільно завмирали навколо капсули, однак Боумен був повністю ізольований від їхнього впливу. Енергія зірки вирувала довкола нього, немов це відбувалося в іншому всесвіті, космічна капсула неспішно проходила в самому центрі пекла ціла й неушкоджена.
Боумена більше не засліплювали дивовижі й велич видовища, він почав розрізняти деталі, які були там і раніше, але на які він, приголомшений, не звернув належної уваги. Поверхня цієї зірки була не безформним хаосом; як і все створене природою, це сонце мало чітку організацію.
Він помітив невеликі вири газу, — напевно, не більші за Азію чи Африку, — що рухалися поверхнею зірки. Інколи він міг зазирнути просто в одну з них і побачити темніші, холодніші ділянки далеко внизу. Хай як дивно, ніде не було помітно плям, можливо, плями властиві тільки зірці, що сяяла над Землею.
Траплялися й хмари, немов цівки диму, які відносить бурею. Можливо, то і справді був дим; це червоне сонце настільки холодне, що тут міг існувати справжній вогонь. Хімічні сполуки народжувалися й існували кілька секунд, а відтак їх розривала шалена атомна напруга.
Овид засвітився яскравіше, його колір змінився з темно-червоного до жовтого, блакитного, а потім до пекуче-фіолетового. Білий карлик з’явився з-за горизонту, потягнувши за собою вогняний приплив.
Боумен прикрив очі від нестерпного блиску маленького сонця й зосередився на збуреному вогнем небокраї, який висмоктувало вгору силою гравітації. Колись він бачив смерч у Карибському басейні, ця вежа полум’я мала майже таку саму форму. Тільки масштаб трохи відрізнявся, сама колона вогню тут, напевно, була ширша, ніж планета Земля.
А потім одразу під собою Боумен зауважив дещо нове, таке, що він навряд чи міг проґавити, якби бачив його доти. В океані розсяяного газу рухалися міріади блискучих намистинок, які ряхтіли перлинним світлом, це світло спалахувало й завмирало протягом кількох секунд. Усі вони рухалися в одному напрямку, немов лососі, що йдуть угору по річці на нерест, інколи ці намистинки повертали туди й сюди, і їхні шляхи перетинались, але вони ніколи не зіштовхувалися між собою.
Тисячі сяйливих намистинок… Чим довше Боумен дивився на них, тим більше переконувався: їхній рух є цілеспрямованим. Вони проходили надто далеко від космічної капсули, щоб можна було розгледіти деталі їхньої структури, але те, що Боумен міг бачити їх у панорамі такого колосального масштабу, означало, що вони мають бути завбільшки десятки, можливо, сотні миль. Якщо ці намистинки є реальними матеріальними об’єктами, то вони могли насправді виявитися левіафанами, пропорційними масштабам світу, який населяли.
Можливо, це просто хмари плазми, що набула тимчасової стабільності за допомогою дивних комбінацій природних сил, як, приміром, кульова блискавка, що досі була загадкою для земних учених. Просте й, мабуть, заспокійливе пояснення, але Боумен, дивився на потік, який охоплював увесь шир зірки, і не міг повірити такій теорії. Ці блискучі кулі знали, куди вони прямують, вони навмисно сходилися на стовп вогню, що його здіймав білий карлик.
Боумен іще раз глянув на цю величезну колону, яка зараз прямувала до обрію, до маленької, але масивної зірки, що керувала їхнім рухом. Чи могла це бути чиста вигадка, чи ці сяйливі цятки підкрадалися до величезного гейзера газу, чи міріади світних іскор вливалися в цілі континенти фосфоренції?
Така думка сягала за межі фантастики, але, можливо, він спостерігав не більше й не менше, а процес міграції з зірки на зірку через міст вогню. Чи це несвідомий рух неорганічної матерії, чи космічні почвари пливуть кудись, як лемінги, за покликом інстинкту, чи розумні істоти прямують до своєї мети — цього він ніколи не дізнається.
Боумен рухався світом, улаштованим інакше, ніж його власний; уявити собі цей світ могли лише кілька чоловік на Землі. Крім сфер моря, суші, повітря й простору, тут існувала ще царина вогню, яку з роду людського мав честь споглядати лише Девід Боумен. Було б занадто зухвало вимагати ще й пояснень того, що він бачить.