У повітрі біля дитини сформувався примарний сяйливий прямокутник. Він затвердів у кристал, утратив прозорість і став залитою блідим молочним світлом плитою. Дразливі, неясні фантоми рухалися на її поверхні й у глибині. Світло і тінь поєднувалися та перепліталися, потім формували чудернацькі візерунки, що почали повільно обертатися в ритмі з пульсацією, яка тепер, здається, заповнила весь Усесвіт.
Такий спектакль привертав увагу дитини чи — австралопітека. Утім, як і три мільйони років тому, це був тільки зовнішній прояв сили, надто тонкої, щоб об’єкт міг сприйняти її свідомо. Візуальне шоу відвертало увагу, тимчасом як справжні процеси відбувалися значно глибше.
Цього разу процес проходив швидко й певно, адже ґрунт був готовий прийняти насіння. Із часу їхньої останньої зустрічі ткач багато чого навчився, та й матеріал, із яким він тепер управлявся, значно поліпшився. Але чи вдасться їм разом створити прекрасний гобелен, покаже майбутнє.
Очима, у яких уже зараз променіло щось більше, ніж людська цікавість, дитина вдивлялася в глибини моноліту. Вона бачила, та ще не розуміла таємницю, яка чекала її попереду. Тепер дитина знала, що повернулася додому, туди, звідки походили предки не лише людської, а й багатьох інших рас, але вона також розуміла, що не може тут залишитися. Попереду чекало ще одне народження, найдивовижніше з тих, що відбувалися досі.
Нарешті ця мить настала, осяйні візерунки більше не відлунювали таємницю кристалового серця. Коли вони зникли, стіни, що захищали дитину, розтанули в небутті, з якого вони виникли на коротку мить, і червоне сонце заполонило все навколо.
Метал і пластик Богом забутої космічної капсули, а також одяг, який колись належав тому, хто називав себе Девідом Боуменом, спалахнули у вогні й розпалися на атоми. Так урвався останній зв’язок із Землею.
Дитина заледве це помітила, миттю пристосувавшись до комфортного сяйва свого нового оточення. Вона ще трохи потребувала матеріальної оболонки, щоб фокусувати свої сили. Тіло дитини відображало її нинішні уявлення про себе, адже в умінні управляти тим грандіозним потенціалом, який дістався їй у подарунок, ця істота все ще була немовлям. Отож такою вона і залишиться, поки не вирішить набути іншої форми або не переросте залежність від матеріального тіла.
Зараз уже час іти звідси, хоч у якомусь сенсі дитина ніколи не покине місця, де переродилася. Вона завжди зостанеться частиною системи, яка використала цю подвійну зірку задля своєї незбагненної мети.
Властивості його сили, хоч, може, і не її природа, трохи прояснилися для зіркового дитяти. Воно розуміло, що зовсім не має необхідності повертатися тією стежкою, якою сюди прийшло. Озброєна інстинктами трьох мільйонів років, дитина усвідомлювала, що через космос є більше шляхів. Стародавній механізм Зоряної Брами непогано прислужився Девідові Боумену, але той, на кого він перетворився, більше його не потребував.
Мерехтливий прямокутник, що колись здавався чимось на кшталт плити з кришталю, досі плавав перед дитиною, невразливий, як і його виплід, до пекла унизу. Прямокутник зберігав у собі невимірну глибину таємниць простору й часу, але деякі з властивостей Усесвіту дитя уже зрозуміло й навіть могло ними керувати. І якою ж геніально простою, якою необхідною виявилася математична пропорція його сторін — 1:4:9! І як наївно було припускати, що ідеальні пропорції моноліту закінчуються тільки цими трьома вимірами!
Дитя зосередилося на вишуканій геометричній простоті свого наставника, поки воно міркувало про це, порожня рамка заповнювалася темрявою зоряної ночі. Сяйво червоного сонця тьмяніло чи, точніше, розсіювалося в усіх напрямках, і перед дитиною відкрився світосяйний вир галактики.
Галактика зараз була схожа на прекрасну, неймовірно деталізовану модель, збудовану з пластику. Але вона була справжня, просто об’єдналася в одне ціле, осяжне почуттями тоншими, ніж зір. Дитина загадала сфокусувати свою увагу на одній із сотень мільйонів зірок, хоч тепер зі своїми новими вміннями вона могла жадати набагато більше.
Ось дитина дрейфує у величній річці сонць, десь посередині між вогнями галактичного ядра й самотніми чатовими — розсіяними зірками обода. А ось вона вже на протилежному боці цієї небесної прірви в зміїних смугах темряви, вільної від зірок. Дитина розуміла, що навколо безформний хаос, у якому помітно лише відбитки сяйва вогняних туманів, які палахкотять по краях далеко внизу. Тут, либонь, зберігався досі невикористаний матеріал першотвору для запуску грандіозних процесів еволюції. Тут Час іще не починався та не почнеться до того, як зірки, що зараз сяють, помруть, лише тоді світло й життя перетворять цю порожнечу.