Колись зіркова дитина вже мимохіть перетинала цю порожнечу, тепер вона мала перетнути її ще раз, нині вже за власним бажанням. Думка про таке випробування наповнила її раптовим жахом, отож на якусь мить дитя повністю втратило орієнтацію, і його нове цілісне бачення Всесвіту тремтіло, погрожуючи розпастися на тисячі фрагментів.
Дитя не боялося галактичних лабіринтів, його душу заповнив глибший неспокій, причиною якого був страх цього ще не народженого майбутнього. Залишивши позаду тимчасові масштаби людського походження, немовля споглядало цей відтінок ночі без зірок і розуміло: то перше об’явлення Вічності розкрилося перед ним.
Потім дитя згадало, що ніколи не залишиться самотнім, і його паніка стала повільно зникати. Відновилося кришталево-чисте сприйняття Всесвіту, тепер, відчувало немовля, воно знову цілком панує над усіма своїми силами. Якщо колись дитина і потребувала підтримки у своїх перших несміливих кроках, то саме в цій порожнечі.
Знову впевнена у власній силі, як дайвер, що розгубився на глибині, але відновив самоконтроль, дитина помчала крізь світлові роки. Вогні галактики подались уперед із уявної рамки, у яку немовля їх увібгало, зірки й туманності пролітали повз нього з ілюзією нескінченної швидкості. Фантомні сонця вибухали й залишалися позаду, а дитина, наче тінь, прослизала повз їхні ядра, холодні темні відходи космічного пилу, що колись так лякали, здавалися не страшнішими, ніж воронове крило на поверхні Сонця.
Зірки проріджувалися, відблиск Чумацького шляху затьмарювався і ставав блідим привидом сяйва, яке дитина вже колись знала й пізнає ще раз, коли буде готова.
Той, хто колись звався Девідом Боуменом, повернувся саме туди, де хотів зараз бути, — у простір, який люди називають реальним.
Розділ 47
Дитя Зірок
І ось перед ним блискуча іграшка, котрою не відмовилася б погратися жодна дитина, — планета Земля з її мешканцями.
Дитя Зірок повернулося саме вчасно. Унизу, на переповненій планеті, на радарах замиготіли аварійні сигнали, у небо спрямували потужні телескопи — досі знана історія людства добігала кінця.
Дитя Зірок відчуло, що за тисячі миль унизу вантаж смерті прокинувся й активізувався на орбіті. Та слабка енергія, що містилася в ньому, ніяк не загрожувала немовляті, але воно воліло бачити чисте небо. Дитя напружило свою волю — і мегатонни смерті, що летіли по небу, розквітли в мовчазному вибухові, викликавши на одній половині кулі короткий несправжній світанок.
Потім Дитя Зірок трохи зачекало, міркуючи й випробовуючи свої ще невідомі йому самому сили. Хоча зараз малюк став повелителем світу, він іще не знав, що робити далі.
Проте він щось вигадає.
Епілог
Після «2001: Космічна одіссея»
Роман «2001: Космічна одіссея» написано протягом 1964–1968 років й опубліковано в липні 1968 року невдовзі після виходу однойменного фільму. Обидва проекти розвивалися синхронно й були щільно пов’язані між собою.
Таким чином, я мав унікальний досвід: інколи доводилося писати текст після перегляду чорнових заготовок до фільму, базованих на творі, що вийшов іще раніше, — захопливе, але аж ніяк не дешеве джерело творчого натхнення.
Як наслідок, між книгою та фільмом є більше спільного, ніж вважають зазвичай, але існують і поважні відмінності. У романі космічний корабель «Діскавері» прямує до Япета, найзагадковішого супутника Сатурна. Супутникової системи Сатурна «Діскавері» досягає за допомогою Юпітера: корабель наближається до гігантської планети і, використавши її потужне гравітаційне поле як пращу, прискорюється для другого етапу своєї подорожі. Насправді, такий самий маневр учинив космічний зонд «Вояжер» 1979 року, коли робив першу детальну розвідку на цих далеких гігантах.
Однак у фільмі Стенлі Кубрик вирішив, що розумніше уникнути технічних труднощів, перенісши третю зустріч Людини й Моноліту на один із супутників Юпітера. Сатурн же повністю вирізали зі сценарію, хоч пізніше Дуґлас Трамбалл скористався досвідом, якого він набув, відтворюючи на екрані планету з кільцями, у своєму фільмі «Мовчазна втеча».
У шістдесяті роки ніхто уявити не міг, що дослідження супутників Юпітера відбудеться вже за 15 років, а зовсім не в майбутньому столітті. І ніхто не міг навіть мріяти побачити на власні очі дива, знайдені там. Хоч, очевидно, ми можемо бути певні, що відкриття двох «Вояжерів» одного дня будуть перевершені якимись іще більш фантастичними дослідженнями. Коли писалася «2001: Космічна одіссея», супутники Юпітера Іо, Європа, Ганімед і Каллісто були для людей лише цятками світла навіть у найпотужніших телескопах, а зараз це цілі світи, кожен із яких є унікальним, а Іо, як виявилося, це найбільш сейсмічно активне тіло в Сонячній системі.