— Це не дуже дорого? — запитала клієнтка.
— Ні, зовсім не дорого. Адже я учениця.
Клієнтка погодилась, і вони почали знімати мірку. Обміряли клієнтку з голови до ніг.
Маша одразу ж схопила ножиці. Почала мішковину розрізати.
— Щось ви не так робите, — сказала жінка. — Треба спершу викрійку з паперу зробити.
— Передові методи! — пояснила Маша. — Нова культура виробництва! Зараз ми прямо на вас приметаємо й одразу шити почнемо. Ви сьогодні у сукні й підете.
— Ой, як чудово! — сказала жінка.
Маша заходилась приметувати й побачила, що перестаралась. Що ні в якій вечірній сукні з мішковини клієнтка сьогодні не піде. В кращому разі, у літній полегшеній, з коротким рукавом. Тоді вона клієнтку запитала:
— Скажіть, будь ласка, як вас звуть?
— Ірина Веніамінівна.
— Я забула вам сказати, Ірино Веніамінівно, що в моді нині ще короткі спортивні сукні сарафанного типу. Зараз ними вся Італія охоплена і південь Франції.
Ірина Веніамінівна сказала, що вона нічого про це не відає.
— Певно, то вельми чудова мода, коли нею охоплена вся Італія.
Але вона не висловила негайного бажання перейти на спортивну сукню сарафанного типу.
Мабуть, ідея недорогої вечірньої сукні з мішковини з вишивкою була для неї привабливішою, зважаючи на вік.
Маша вирішила шити далі, що вийде, а вже потім, коли все вийде вдало, умовити Ірину Веніамінівну те носити.
Вона внесла деякі поправки, зробила викрійки л газети, та коли почала збирати все в одне ціле, збагнула, що й сарафанна південнофранцузька сукня кудись щезла. І якщо клієнтка сьогодні у чомусь і піде, то це буде лише безрукавка бальна плюс спідничка кінноспортивна… південнопляжний варіант.
Слава богу, з'явилась чоловіча брючниця Четверикова у подушці, надягнутій треуголкою. Слідом за нею пройшла товариш Сабінова, клацаючи ножицями. Вони трохи відвернули увагу клієнтки. Та після того, як вони пройшли, Ірина Веніамінівна насторожилась, і на її обличчі з'явився такий вираз, ніби вона хотіла запитати: «А що це з тою жінкою? Чому вона у подушці ходить?» І якщо вона нічого не запитала, то лишень через свою підвищену інтелігентність. А Маша сказала:
— Ви знаєте, сьогодні якийсь день невезучий. Як ви дивитесь на вечірні шорти з мішковини?
— Якими охоплені вся Англія і Південна Скандінавія? — єхидно запитала Ірина Веніамінівна. — Це все, що лишилось од вечірньої довгої сукні?
— Ще чотири носові хустинки.
— З мішковини?! О ні, не треба.
«Ех, — подумала Маша. — Не розуміє. Це ж так зручно — носовичок з дірочками. Сякаєшся — і все пролітає. У руках чиста хустинка лишається. І прати не треба, лише прасувати».
Прийшов високий закрійник Лопухін, потім кучерява гудзичниця Чуркіна. І попит на Машу різко підвищився.
— Пробачте, Машо, я б хотів з вами переговорити, — сказав Лопухін.
— І я хотіла, — сказала мокроголова Чуркіна.
— І я також! — закричала товариш Сабінова. — Учениця Філіпенко, терміново зайдіть до мене.
Водночас із цими словами з її дверей вилетіло багато-пребагато пуху.
— Зараз! — відповіла Маша. — Я лише Ірину Веніамінівну проведу, клієнтку постійну.
Вони вийшли на вулицю. Маша не відходила від Ірини Веніамінівни ні на крок. І проводжала її все далі. Вона говорила:
— Ви не дивуйтесь, що я вас проводжаю. У нас тепер в ательє тільки так. Передові методи, нова культура обслуговування. Проводжаємо клієнтів до всіх видів транспорту.
— Я вам дуже вдячна, — відповідала Ірина Веніамінівна. — Коли ви вже такі люб'язні, подзвоніть мені, коли у вас будуть нові тканини. А то у вас вже два роки нічогісінько немає. Ось вам мій телефон.
Вона простягнула Маші візитну картку:
Ірина Веніамінівна Архангельська.
Завідуюча літературною частиною
дитячого театру маріонеток.
Адреса: Москва. Телефон: 217–740.
Біля метро вони розпрощались. Маша теж захотіла мати таку картку. «Маша Філіпенко. Співробітниця ательє «Силует» № 78». Але вона зрозуміла, що, напевно, вона не співробітниця. І попростувала не до ательє, а прямо до Інституту Поліпшення.
Повз вахтера вона пройшла по-діловому, як своя, і піднялась до наукового керівника.
— Добрий день! — закричала вона. — Добрий донь… — Вона забула, як професора зовуть, висунулась із кабінету, подивилась на табличку на дверях — «Професор Баринов Д. Д.» — і знову засунулась: — Добрий день, Дмитре Дмитровичу. Я все зрозуміла про ательє номер сімдесят вісім.